Читати книгу - "Пісок у склянці"

пана Бове. Він неспішно підіймався вгору та виглядав абсолютно спокійним. Мабуть, антиквар не підозрював про переслідування, що давало шанс непомітно наблизитися до нього. Віктор пройшов повз фонтан, обігнув ліфт і, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги, теж стрибнув на ескалатор. У цю мить пан Бове досяг другого поверху та зник з очей. І хоча подітися йому було нікуди, Віктор вирішив не ризикувати. Він буквально злетів по східцях вгору. Проте картина, що йому відкрилася, одразу вгамувала увесь його запал: пан Бове не лише дивовижним чином збільшив відстань між ними, але й продовжував віддалятися зі швидкістю реактивного літака. І це при тому, що під час ходіння він спирався на важку масивну тростину.

Віктора знову охопили погані передчуття. В голові роїлося купа питань. Як, дідька лисого, старому це вдалося? Невже і тут не обійшлося без потойбічних сил, які буквально йшли по п'ятах? Чи те, що сталося, мало цілком правдоподібне пояснення, і йому дійсно слід було звернутися до психіатра?

Тим часом пан Бове зупинився біля однієї з вітрин, трохи повитріщався на неї, відчинив двері крамниці та зник всередині. Віктор же, тільки втупившись у вітрину носом, зрозумів, що перед ним магазин дитячих іграшок — один з тих, де дітлашня пропадає цілодобово, — і не повірив своїм очам. Він міг з легкістю прийняти антиквара за маніяка-вбивцю чи, наприклад, за жахливого демона з самих глибин пекла. Але уявити його щасливім дідусем, який усаджує на коліна рожевощокого онука, йому ніяк не вдавалося.

— Цікаво, що ти тут забув? — вголос вимовив Віктор, не відриваючи погляду від іграшок за склом.

Це нагадало йому випадок з власного дитинства. Того ранку його, п'ятирічного хлопчика, вперше привели до крамниці іграшок і дозволили вибрати подарунок на день народження. Однак його охопило таке хвилювання, що він ледве міг дихати. Врешті-решт маленький Віктор розплакався, не в змозі зосередитися на чомусь одному, тому батьки самі купили йому дуже дорогу залізницю, до якої він не приторкнувся і яка досі зберігалася десь на горищі в обшарпаній, поїденій жуками коробці.

Віктор насилу відірвав погляд від вітрини, вхопився за масивну ручку та потягнув двері на себе. Над його головою задзеленчав крихітний дзвоник.

Крамниця виявилася завеликою і, щоб обійти її всю, знадобилося б немало часу. Всі полиці та стелажі тут були заставлені різноманітними іграшками, а стіни прикрашали візерунки з кольорових гірлянд. У центрі зали на спеціальній підставці стояв макет піратського корабля, біля якого безперестанку зупинялися маленькі покупці, щоб повитріщатися на нього. Десь зверху лилася тиха музика.

Віктор непомітно прослизнув углиб приміщення та обвів поглядом стелажі, шукаючи пана Бове. Йому хотілося захопити антиквара зненацька, щоб як слід налякати його, і, тим самим, підтвердити серйозність своїх намірів. Адже старий міг і не мати при собі рукопис. А витягнути з нього зізнання не означало, що він охоче поверне теку. І хоча тепер, завдяки флешці, у зниклому екземплярі не було крайньої потреби, Віктор не збирався відступати. Для нього це перетворилося у щось на кшталт вендети. До того ж, йому дуже кортіло отримати пояснення відносно подій на дорозі, в яких пан Бове брав безпосередню участь.

Обминувши черговий стелаж з іграшками, Віктор опинився у секції ляльок, та раптом земля втікла у нього з-під ніг: біля полиці, спиною до нього, стояла Каміла. На ній була та сама сукня, що і вранці. Вона притискала до себе неймовірних розмірів ляльку, схожу на велетенське немовля. Якби Віктору довелося на вулиці зіткнутися з Папою Римським чи, скажімо, в метро побачити живого Елвіса Преслі, це справило б на нього менше враження, ніж зустріч з власною дочкою. Яким чином Каміла опинилася в крамниці та, найголовніше, чому? Сьогодні в її шкільному театрі мала відбутися генеральна репетиція вистави, де вона грала одну з головних ролей. До речі, підготовка до неї тривала багато місяців, а прем'єра очікувалася вже завтра. Тому повірити, що вона погодилася проміняти найважливішу подію у своєму житті на чергову ляльку, Віктор не міг.

— Каміла, що ти тут робиш? Чому ти не в школі? — він підійшов ближче та торкнувся її плеча.

Дитина повернулася до нього обличчям, і знову Віктор ледве не зомлів: перед ним стояла не Каміла, а та сама дівчинка, яку він збив учора на дорозі. Вона перелякано дивилася на нього своїми величезними, схожими на коштовні камені очима, котрі бувають лише у малечі, і ніколи — у дорослих, та немовби казала: «Не сваріть мене, будь ласка! Я просто хотіла погратися з цією милою лялечкою!»

Віктор відступив трохи назад, щоб не налякати її. Всередині нього вирував справжній ураган.

— Привіт, не бійся мене. Як тебе звуть? — м'яко вимовив він. — Ти тут сама?

Відповідь несподівано прийшла з іншого боку.

— Що вам треба від моєї дочки? — почув він позаду, а коли обернувся, то побачив перед собою пухленьку жіночку з розшарілим обличчям. В руках вона стискала лаковану дамську сумку та дитяче пальто. Судячи з усього, це була мати дівчинки.

Вона виглядала доволі молодою, хоча її зовнішність і не відрізнялася особливою привабливістю. Довгий гачкуватий ніс і ретельно нарум'янені щоки — ось все, що Віктор встиг помітити, якщо не враховувати яскраво-фіолетового плаща, від якого рябіло в очах.

— Негайно відійдіть від неї. Інакше я викличу охорону! — вона закрила дівчинку своїм могутнім торсом, схожим на круїзний лайнер.

— Запевняю вас, в цьому немає потреби! Я прийняв вашу дочку за свою, — почав виправдовуватися Віктор, ніби його спіймали за чимось непристойним.

— Що ви мені голову задурюєте! — ще голосніше зарепетувала жінка. — Я добре бачила, як ви до неї чіплялися.

На це Віктор не знайшов, що відповісти, і тільки