Читати книгу - "В.І.Н. (Вибору іншого немає)"

можливо, ви особисто не зашкодили Йому. Але це ваше місто, ця ваша спільнота, ваша громада… Ви всі вбивали Його своїм неприйняттям щодня, щомиті! Та й хіба Він не звертався і до вас також по допомогу, не оббивав пороги з проханням виділити хоча б якусь крихту вкрадених вами у народу коштів на Його творчість? Не обманюйте людей — все це було, але ви вирішили проігнорувати Його, робили вигляд, ніби Його не існує. І ви домоглися-таки свого — Він перестав існувати!»

«Перепрошую, але я змушений втрутитися», — крижаним голосом сказав головний редактор, — «Ваш спіч жодним чином не стосується нашої сьогоднішньої розмови, вибачте. Натомість я скажу вам, що наразі нашим видавництвом готується велика стаття про Нього, а, можливо, і декілька статей. Над ними працює один з кращих журналістів міста — Шульц. До речі, саме він зараз чергує на телефонній лінії і також вас чує. Дякую вам за дзвінок, але ми мусимо спілкуватися з іншими читачами. Проте ви можете залишитися на зв’язку і поговорити з паном Шульцем, якщо, звісно, вам є що розповісти про Нього. Можливо, нашому журналісту це і знадобиться».

«Чекайте! Цій жінці вдалося зачепити мене за живе безглуздими звинуваченнями!», — майже вигукнув кандидат у мери, — «І я хотів би продовжити цю тему. Чому ж ні? Ось ця вельмишановна жіночка стверджує, що такі, як я — хоча я, насправді, не уявляю, кого саме вона має на увазі — так от, такі, як я, вбивали Його щодня своїм неприйняттям. Це я її цитую. Однак, хіба я не підтримую культуру, не вкладаю власні кошти в різні художні колективи, не допомагаю у реалізації цікавих творчих проектів? Згадайте хоча б новозбудовану церкву у центрі міста, профінансовані мною особисто вистави столичного театру, зведення за архівними кресленнями старовинного містечка у заповіднику, великий концерт до Дня міста в цьому та минулому роках! Я та мій фонд «Патріот Землі» допомагає дітям-інвалідам, ветеранам, спонсорує діяльність місцевого фотоклубу, двох чи трьох відомих місцевих художників та ще декілька проектів. Цього хіба замало? І в моїх планах, якщо я стану мером міста, ще багато цікавих подій на теренах культури, це я вам обіцяю!»

«Так, усе це нам, безперечно, відомо», — вимовив Сашпаш, — «І, сподіваюся, нашим читачам також відомі численні факти вашої благодійної діяльності в галузі культури нашого краю. Поза сумнівом, завдяки вам багато тутешніх митців отримали путівку в життя і можливість займатися улюбленою справою, так би мовити, розправили крила. Думаю, ваше безкорисливе служіння культурі зокрема і народу в цілому не залишиться непоміченим на майбутніх виборах, і ваші прихильники зроблять правильний вибір».

«Заждіть! Не треба перекручувати мої слова. Я не говорила про когось там іще, я згадувала лише про Нього!», — втрутилася жінка з хрипким голосом, — «Мене не хвилюють долі інших, у мене болить душа за те, як всі ви обійшлися з Ним, нашою справжньою і єдиною гордістю та надією. Ви, вам подібні і це ваше байдуже місто вбили Його…»

«Так, здається, пора припинити безглузді перемовини з цією ненормальною», — Сашпаш вискочив у приймальню, і зробив знак Шульцу, аби він прибрав жінку з селектора, — «У нас ще купа інших, хто бажає поспілкуватися з кандидатом, і у них, напевно, є цікавіші запитання до нього. Давай наступний дзвінок».

Шульц сказав жінці, аби вона залишалася на зв’язку і не кидала трубку, оскільки хоче особисто поспілкуватися з нею, а сам вивів по селектору інший дзвінок — якийсь, вочевидь, не дуже освічений чоловік нерозбірливо питав, чи буде за нового мера проведено освітлення у найдальший закуток їхнього міста, що неодмінно обіцяли зробити всі без винятку кандидати на попередніх виборах.

«Послухайте, шановна пані, мене звуть Шульц, я журналіст, який пише статтю про Нього — вам про це казав наш головний редактор. Я б хотів поговорити з вами, оскільки, думаю, вам є що цікавого розповісти про цю людину…»

«Ви теж із цієї зграї нікчем, котрі змусили Його піти від нас? Ви теж з ними заодно?»

«Ні-ні-ні! Послухайте, я журналіст, і маю написати про Нього кілька статей. Власне, я вже роблю це. А в планах — мрію і цілу книгу написати, якщо зберу достатньо матеріалу. Тому ваша допомога буде безцінною».

«У мене немає бажання зустрічатися з вами, тим більше, що ви працюєте на тих, хто Його згубив».

«А чому ви вважаєте, що Його згубили? У розмові з кандидатом у мери ви кілька разів повторили, що вони Його вбили. У вас є підстави таке стверджувати? Ви володієте якимись фактами, важливою інформацією? Тоді поділиться зі мною, з нашими читачами…»

«Які ще факти вам потрібні?!! Хіба ви не розумієте, що саме їхня байдужість і неприйняття поставили хрест на всіх Його сподіваннях і планах? Вони вкрали у Нього майбутнє, а, отже, і у всіх нас! У цьому винні лише вони, і ніхто більше. І вони самі це розуміють, тому зараз зроблять все, аби відбілити свої імена перед народом, перед тими, хто небайдужий, кому хочеться знати правду! Вони підуть на все, аби їх не звинуватили у цькуванні того, хто був єдиним світлим промінчиком у цьому пекельному мороці. А далі візьмуться і за Його пам’ять! Ми всі прекрасно знаємо, як це робиться — спочатку вони понавішують на Нього різні незугарні ярлики, затаврують п’яницею, невдахою, ледацюгою, небезпечним для суспільства, неадекватним та божевільним, аби якомога більше забруднити Його світле ім’я та добру пам’ять. Потім, коли мине певний час, і світ неодмінно зацікавиться Ним та Його доробком, вони у перших лавах гордо називатимуть себе Його земляками, та битимуть себе в груди, що саме вони подарували Його ім’я світові, саме вони відкрили Йому шлях у вічність, саме вони зробили Його тим, ким Він був. І ще кричатимуть про те, що якісь негідники — і хто ж то такі нехороші? — вчасно не розпізнали Його талант, не допомогли, не підтримали. А далі вони зроблять на Ньому непоганий бізнес — оприлюднять Його книги і музику, Його картини і фільми, привласнивши собі авторські права, і ще зароблять на цьому шалені гроші, спекулюючи навсібіч