Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"

приваблені догматизмом та послухом, такі люди звели свою християнську практику і навіть саму віру до сліпоти й безвілля, до завченої реакції на сакральні сигнали. Нерідко священнослужителі самі заохочували такий «послух», що заперечував будь-яку свободу волі та самостійного думання — із безвольними людьми, які не ставлять зайвих запитань, простіше працювати не тільки державі, але й церкві. А в безвольному послуху радянські люди не мали собі рівних. Багатьом із них така «релігійна пропозиція» видавалася вкрай привабливою — навзамін «товаришу начальнику» в сірому піджаку вони знайшли «товариша начальника» у рясі. Підміна християнської релігії комуністичною квазірелігією, до якої вдалися радянські керівники ще на світанку історії Країни Рад, спрацювала «у зворотний бік».

Утім, усе це переважно стосується РПЦ — церкви, яка увібрала в себе усіх мимовільних «безбатченків», шукачів чи то «коріння», чи то просто «куди голову прихилити». У церквах питомо українських (переважно в автокефальних конфесіях, але також в УГКЦ) була ще одна, у чомусь протилежна тенденція. Тут від початку не було надто великих проблем із самовизначенням, оскільки релігійна ідентифікація була міцно переплетена з національною. Тут були досить чіткі уявлення про те, що таке «своя церква». Наша церква виявляла одну рису українського характеру, яка докорінно відрізняє українців від росіян — схильність до свавілля, яка в найкращі моменти нашої історії виявляє в нас природних демократів. У житті українських церков бували й кращі, і гірші прояви цієї національної риси. Бунтівний дух був духом звільнення — виходу з непритаманної українцям традиції «російського православ’я», виходу з підпілля для греко-католиків. Але далі починалися проб­леми: у всіх підпільних церквах позиції мирян та почасти кліру[15] виявлялися дуже сильними, бо саме вони зберігали свої церкви у ворожому середовищі в період гонінь. Це призводило до ускладнень, коли наспів час «збирати каміння» — відбудовувати нормальні ієрархічні відносини й гуртуватися навколо своєї ієрархії задля подальшого розвитку церкви. РПЦ і УГКЦ у пізньорадянському періоді є двома протилежностями: РПЦ була структурою, у яку нові вірні приходили, готові вчитися й слухати, УГКЦ була церквою майже без структури, натомість у неї були віддані та свідомі вірні. У РПЦ авторитет священнослужителя був зазвичай майже незаперечний. В УГКЦ священнослужителю доводилося зважати на бажання та настрої пастви або готуватися до серйозного бою, результат якого важко прогнозувати.

Одного разу Любомир Гузар — тоді, здається, ще єпископ-помічник — зізнався під час розмови, що йому симпатично дещо з того, що відбувається в РПЦ і УПЦ МП. Це видавалося дивним, бо в УГКЦ на той час згуртувалася паства, яка регулярно ходила до храму. Тут були священнослужителі з доброю освітою, майже не було вірних, які б не знали основ катехізису. Нарешті тут був зв’язок із широким світом через приналежність до глобальної католицької церкви. У РПЦ було доволі багато «стихійних» вірних, які не до кінця розуміли, навіщо прийшли, які шукали незрозуміло чого, не знали, як поставити свічку, як зодягнутися й куди подіти руки. В УГКЦ такі теж були, але в меншості. Більшість вірних не мали проблем із тим, у який кут хреститися, коли саме стати на коліна і як підійти до причастя. На цьому тлі слова майбутнього патріарха здавалися мало не старечим бурчанням. «Ну то й що з того, що вони це знають? — запитав Любомир Гузар, як на себе, аж надто різко. — Так, вони вміють стати й руки побожно скласти. А навіщо вони прийшли? Чого шукають? А нічого вони не шукають! То чого прийшли, як не шукають?..» Блаженніший знав, що церква може запропонувати вірним щось більше, але в той момент для багатьох греко-католиків був важливий сам факт, що вони можуть, не криючись, приходити «на своє» і робити там те, що вважають за правильне. Вони не шукали, це чиста правда, бо вже знайшли те, за що боролися. Принаймні, так їм здавалося.

Дух пошуку, із яким люди йшли до церкви, — ось чого не вистачало (і, боюся, досі не вистачає) Блаженнішому у власній церкві. Про радянського інтелігента-безбатченка можна сказати багато прикрого, але в чому йому не відмовиш — це у вірі в духовність і святість. Часом смішній і навіть дурнуватій, яка постійно, з епохи в епоху, стає матеріалом для маніпуляцій. Але сам наївний порив до світла у цих людях підкуповує. Радянська інтелігенція масово прибивалася до церкви в пошуках цієї напівміфічної «духовності». Спочатку захоплена соціальним експериментом, а потім приголомшена його результатами, інтелігенція в пізньорадянський період потягнулася до храму в романтичному пошуку «третього шляху», у якому західний гуманістичний ідеал перемагає східне нехтування особистістю, а західна корисливість поступається східній духовності.

Роман інтелігенції з РПЦ вийшов досить коротким і навіть подекуди трагічним — він, в основному, закінчився з убивством отця Олександра Меня 1990 року. Працювати з тими, хто прийшов шукати не ідеалів, а готових рецептів, виявилося і простіше, і вигідніше — хоча б тому, що запит на рецепти був масовішим. Однак цей короткий роман інтелігенції із православ’ям показав, що таке можливо. Розмови з Гузаром досить часто завертають на цю стежину: церква потребує не просто інтелектуалів, добре освічених людей, але інтелігенції — людей, яким не чужий духовний пошук.

Утім, у РПЦ було ще дещо, що не могло не подобатися владиці Гузарові. Тут зберігався ідеал послуху, яким часто нехтували в українських церквах, особливо в греко-католицькій. Уявлення про розбудову «своєї» церкви у мирян, які її відстояли в запеклій і часом небезпечній боротьбі, нерідко не збігалися з баченням священнослужителів. В УГКЦ усе погіршувалося ще й тим, що серед єпископів у керівництві церкви було чимало людей, які приїхали з-за кордону «на все готове». Бунтівний дух усамостійнення проявлявся по-різному: він мобілізував вірних на захист їхніх релігійних прав, і він же штовхав їх на акти непокори церковній владі, яка призначала «не того» священика або вичищала з церковної практики якусь місцеву традицію, що не збігалася із християнським вченням. І якщо доктрину послуху в РПЦ з міркувань «зручності» доводили до крайності («благословіть чхнути»), то в українських церквах нерідко виникала прямо протилежна проблема — відмова підкорятися церковній владі аж до насильства над священиками, непоминання владик, відпадіння в розкол і виникнення по селах оригінальних деномінацій — «антикефальних», «козацьких» та подібних, без указівки не тільки на патріархат, але навіть на єпархіальний центр.

У пізньорадянської та пострадянської релігійності — як російської, так і української — була маса цікавих девіацій, які заслуговують на пильну увагу дослідників. Обрядовірство, крайня потреба у «дивах», індивідуальна відданість харизматичному батюшці чи владиці та велика кількість інших проявів травмованої релігійності, яка тривалий час витіснялася в далекі куточки свідомості й соціального життя. Актуальність такого дослідження (не для історії, а для сьогодення) важко переоцінити: безліч подібних процесів відбувається й тепер у секулярному світі, який із дивовижною послідовністю наступає на «радянські граблі».

* * *

Верховний архієпископ УГКЦ Мирослав Іван Любачівський переїхав до Львова і переніс туди свою патріаршу кафедру в березні 1991 року, за кілька місяців до проголошення Акта про незалежність України. 30 березня 1991 року відбулося перше архієрейське богослужіння у соборі святого Юра. Цей день вважається датою остаточного виходу УГКЦ із підпілля. Що б не думали про це в Москві, папа римський прислав своє привітання патріарху УГКЦ, де відзначив «героїчні свідчення віри», вірність Петровій столиці тисяч і тисяч віруючих, а також привітав «воскресіння церкви в Україні».

Греко-католицька еміграція потягнулася на батьківщину. І тут зі своїх спокійних гетто у вільних світах вони потрапляли в жерло соціально-політичного вулкана. СРСР розсипався просто під ногами. Тих, хто повертався, рідна земля зустрічала, звісно, квітами, а ще й недовірою, яка часом переходила у роздратування і навіть ворожість. Тут вирувало море