Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"

145
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 48
Перейти на сторінку:
проблем — політичних, церковних, побутових, культурних. Але що було, напевно, найскладнішим — це море людських драм. Здавалося, що саме в цей момент, саме для цього акту історичної драми на авансцену вивели найменш відповідну людину. Борсатися у політичних скандалах, вибудовувати відносини між «підпільною» та «емігрантською» частинами церкви, а також між Ватиканом і роздратованими його політикою «материковими» вірними випало людині, яка не була ані політиком, ані адміністратором, ані бійцем — Мирославу Івану кардиналу Любачівському.

Він був обраний — чи фактично став главою УГКЦ 1984 року, після смерті патріарха Йосифа; той зовсім трохи не дожив до свободи своєї країни і своєї церкви.

«Він був розгублений, Мирослав Іван, — згадує Любомир Гузар. — Коли ми дізналися, що патріарх Сліпий спочив і приїхали з ним прощатися, нас зустрів владика Любачівський, коад’ютор[16]. Вірніше, вже, виходить, Верховний архієпископ. Він був дуже засмучений, але головне, що мені тоді кинулося в очі, — розгублений. Він знав, що це трапиться, що рано чи пізно йому доведеться взяти справи у свої руки — це був вибір папи, і патріарх не став тому противитися, але коли це все-таки сталося, він дуже важко прийняв цей тягар. Це був тягар — отак взяти і стати патріархом…»

Синод не ставив під сумнів волю папи Івана Павла II, який, призначивши владику Любачівського коад’ютором, ясно дав зрозуміти, кого він хотів би бачити главою УГКЦ. До того ж, свячення владики Любомира тоді ще не було визнано Святим престолом — він залишався в неоднозначному статусі. До вирішення цієї проблеми зоставалося ще понад десять років. Корабель святого Петра, змінивши керманича, потихеньку змінював і курс, але неквапно й обережно.

Виявити сумнів щодо патріаршества Любачівського — це був би акт непокори з боку Синоду. Патріарх Йосиф дозволяв собі подібне, але мало хто з владик УГКЦ наважився б чинити так само. Серед них, навпаки, було чимало тих, хто критикував свого патріарха за недостатній непослух Святому престолу. І, можливо, не всі епископи поділяли прагнення й оптимізм патріарха Йосифа з приводу повернення церкви до України. Навіть 1984-го, коли СРСР уже переживав тектонічні зрушення, на зовнішнього спостерігача він досі справляв враження моноліту, об який можна хіба що розбитися. До програмної промови тодішнього радянського керівника Михайла Горбачова, що похитнула цей образ, залишався ще рік — «усього лише рік» або «цілий рік». Синод упродовж багатьох років полагоджував життя греко-католиків виключно на еміграції — і єпископи, і вірні вже звикли до такого стану справ. «Зустріч на наступні свята у Львові», про яку говорили в діаспорі, вітаючи одне одного з Великоднем або Різдвом, відкладалася вже не перший десяток років, перетворювалася на фігуру мови, і багато хто взагалі перестав про це думати. Люди звикали до своїх затишних «співочих товариств», де Україна була іконою, навколо якої збиралися, на яку можна було молитися. Але боротися?.. Патріарх Йосиф, який повсякчас мав на думці повернення церкви в Україну, надихав своє оточення на боротьбу — але водночас видавався для декого мрійником.

Фігура владики Мирослава Івана, можливо, здавалася компромісною для всіх на той час. Напевно, коли папа Іван Павло II затверджував його в чині коад’ютора, так воно й було — призначення американського єпископа не впливало на Ostpolitik, не дратувало Москву. До того ж, Любачівський мав репутацію вченого богослова і людини молитви, а не політика, тим більше — бійця. Замість жорсткого, послідовного предстоятеля — політика й адміністратора патріарха Сліпого — УГКЦ отримала главою церкви людину м’яку, молитовну. Це влаштовувало багатьох єпископів, які, можливо, дещо втомилися від жорсткої вдачі патріарха Йосифа. Влаштовувало це й Римську курію, утомлену від постійних сутичок з уніатами і через уніатів. Загалом, Блаженніший Любомир не мав жодного шансу, хоча через півтора десятка років, повідомляючи про обрання владики Гузара главою УГКЦ, близька до Ватикану преса напише: «А все-таки переміг патріарх Сліпий».

Утім, хоч би якими були очікування й сумніви щодо ролі й політики Мирослава Івана кардинала Любачівського, яким би розгубленим і слабким він не здавався над тілом покійного патріарха, саме він виявився тією людиною, яка поставила крапку й перегорнула сторінку вигнання і розсіяння УГКЦ. Його людським якостям церква чималою мірою зобов’язана тим, що на рідній землі, переживши колосальне зіткнення — надій і реальності, України й СРСР, Заходу і Москви, політики й християнства, амбіцій і страждань, — вона не вибухнула, не розбилася на дрібні скалки. Це возз’єднання всупереч очікуванням і провокаціям, на відміну від безлічі інших «возз’єднань», не закінчилося розколом і крахом. Кардинал Любачівський виявився не просто «м’якою людиною», як кажуть про нього ті, хто його знав, — він виявився людиною, здатною тримати удар і гасити його у своїй легендарній м’якості.

Греко-католицька церква поверталася в Україну в надзвичайно напружених умовах. Здавалося, ніхто нікого не сприймає, векторів конфліктів стільки ж, скільки людей на вулиці. Величезні труднощі, які пережила греко-католицька церква в підпіллі, виховали в людях якості, непридатні для мирного, вільного життя. Не просто непридатні — ці якості заважали жити. З іншого боку, люди, які приїжджали з-за кордону, щоб утілювати мрію про «ідеальну церкву в Україні», не мали ані найменшого уявлення про місцеву реальність, яка настільки їх вражала, що багато хто «ламався»  і тікав назад, у свій затишний діаспорний світ, упевнений у тому, що ніякої України більше немає, її вбили, знищили, стерли з землі.

«Це був культурний конфлікт, — згадує Мирослав Маринович. — Із приїздом закордонних владик УГКЦ постало питання: якою мірою вони є авторитетні для місцевого населення? Несприйняття їх місцевими було мотивоване. Коли працювала чотиристороння комісія, що намагалася розв’язати греко-католицьке питання й питання храмів, які греко-католицькі громади забирали, виходячи з РПЦ, ці протиріччя висвітилися дуже яскраво. Було видно, що діаспорна частина поділяє точку зору Ватикану: треба якось усе залагодити мирно, мають греко-католики щось втратити — нехай, така доля, така реальність… А місцеві вважали, що навіть Ватикан не має права диктувати, що їм робити зі своїм майном. Наразі я абстрагуюся від оцінок щодо того, за ким правда — лише констатую наявність такого внутрішнього конфлікту. Місцеві часто вбачали у моделях, які ефективно діяли на Заході, несправедливість щодо себе. Адже вони добре пам’ятали про те, хто постраждав від комуністичної влади. Чому інтересами громади, яка з такими труднощами, жертовністю вистояла, знову готові поступитися? Чому вона має бути керована тими, хто жив нормальним, вільним життям, не страждав? У тому була очевидна несправедливість з точки зору місцевих. А з точки зору діаспори це видавалося також неправильним: вони бачили людей, які відкидають розумні обґрунтування і діють відповідно до своїх травм. Діаспора знала, як треба діяти, бо бачила, як живе світ, краще розумілася на ситуації у Ватикані, мала добру освіту. Вони бачили той широкий контекст подій, які люди тут не могли побачити — хоча б через власну травмованість. Ми тут були щирі, домагалися справедливості — але спосіб, у який ми це робили, був цілком неприйнятний для Заходу».

Градус недовіри зашкалював не тільки у стосунках між «діаспорними» й «материковими» греко-католиками. Лінії конфліктів проходили просто по людях. Кожна парафія, кожен храм «ділився». У кожному без винятку храмі

1 ... 16 17 18 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"