Читати книгу - "Роза Вітрів"

щиросердну богемність. Ту, яка похідна від циганщини. І ручку позолотити простягну, й поулюлюкаю, і усміхатимусь на всі тридцять два, і мовчатиму, де треба.

Хоча, правду кажучи, мені подобається ця сперта і вперта наша циганщина. Подобається прихована агресія театралів, їхні загримовані манери, тіари з пластмаси і діряві шкарпетки, подобається те, як із кожною новою чаркою спадають штучні усмішки, а надтріснута декларативність стає все гучнішою і розмашистою. Пафос і ненависть нез-дарностей. Страх і біль замкнених у пляшках геніїв-джи-нів. Агресія, яка слідує після питання: «А хіба в Україні є кіно?». Моєму серцю любі двотисячні проводи постмодернізму літераторами та їхні явні чи приховані потоки свідомості. Я захоплююся жорстокістю в очах сучасних поетів і безбарвними губами художниць. Роздертими до крові пальцями гітаристів і піснями прокуреним голосом про безнадію з усмішкою на вустах. Тим, що починаючи пити, говоримо про політику, а закінчуємо багатостраждальною філософією з цитуванням Лао-Цзи і Подерв’янського.

Я щиро віддана богемі, що животіє на самому дні — у генделях з дешевим пивом і коньяком, у готелях з дірявими простирадлами і бозна-чим облитими стінами. Ми знаємо життя наскрізь і зовсім його не знаємо. І саме це дозволяє нам його відчайдушно любити і ненавидіти водночас.

А я... а я просто люблю сидіти на самому дні життя у позі лотоса.

■

Ми з Антоном прямували до однієї зі знаних столичних художніх галерей. Тут відбудеться відкриття виставки: журналісти, фотографи, камери, шампанське, легкі бульбашки в келихах і головах, канапки, богемна тусівка, мистецтвознавці й колекціонери, члени спілки художників України, студенти, знайомі й забуті обличчя, професійні фуршетники, випадкові залітні, бідні, багаті, талановиті й просто голодні.

У машині всю дорогу було тихо, я навіть чула як ворушиться волосся на Антоновій голові. Чула, як рипає під моєю дупою, наче перший сніг, шкіряне сидіння. Звісно, мені було ніяково. Але я обіцяла собі, давно-давно обіцяла не виправдовуватися за те, ким я є і як я живу.

— Антоне?

Мовчить.

— Антон!

— Що?

— Можна тебе дещо попросити? — Я торкнулася його руки. Він напружився, але кивнув, як боксер на розминці перед боєм.— Спробуй все, що відбуватиметься, сприймати лояльно і ставитись до усіх спокійно, добре? Це іноді буває складно, але ти попробуй.

— У мене є вибір?

— Власне, так.

— Я подумаю.

15

Ми приїхали дещо зарано, гості тільки-но почали сходитись. Я пройшлася залою і, заспокоєна, стала біля стіночки. Антон намотав кілька кіл, все вдивлявся в експозицію, вдивлявся, хмурився.

— Ти щось з цього всього розумієш? — нарешті по-змовницьки тихо спитав він мене, відсьорбуючи трохи коньяку.

— Ну... не все, але трохи розумію...

— А чия та майстерня, де ти живеш?

— Мого чоловіка.

— У тебе є чоловік?! — підстрибує Антон.

— Фактично є. Документально. Насправді ми давно не разом.

— Чого?

— Не зійшлися характерами, банально,— відказую я, копаючи чобіточком білий фактурний кахель на підлозі.

— Ти не хочеш про це говорити,— погойдує Антон головою, сам певно не здогадуючись, наскільки це серіальна, забита фраза.

— Чому ж не хочу — хочу! Просто тут немає про що говорити. Він не зумів мене прийняти такою, як я є. А я — його. Певно, так ліпше.

— Зрозуміло. То от чого ти сюди мене привезла, ти, виявляється, маєш стосунок до мистецтва. гм. раз чоловікова майстерня, то він художник. Так?

— Ага.

— І ти розбираєшся в цьому всьому? — Антон смішно насуплюється, як кіт, котрому дають нюхати його ж горщик.

— Ага.

— То скажи мені, чого ця виставка так дивно називається і про що тут взагалі йдеться.

— Та просто вона називається «Диммммм/ТЬе 8тоооооке». Ніби своєрідний «омммм», ніби якась беззвучна мантра... Та не зважай. Розслабся і спробуй отримати задоволення.— І собі усміхаюся-усміхаюся на всі боки.

До зали з кожною хвилею спазмами затікає все більше народу. Незвично багато всіх. Якийсь гамір. Загальне збудження. В повітрі потягло солодкими флюїдами свята. Й віддало у колінцях. Колінця — завше найчутливіші до емоцій.

Якісь дивні категорично протилежні переживання викликають у мене ці білі майже прозорі полотна на стінах. Не можу збагнути, чи подобається мені те, що бачу, чи ні. Обсмикую незвично коротку сукенку, почуваюся красивою. Поглядаю крадькома на Антона. Цікаво, про що він думає?

— Антоне, я гарна? — нахабно усміхаюся, ховаючи за нахабністю якусь ніжно-примарну дівочу надію.

— Ну. гм. Я до тебе такої не звик просто.

— Ясно,— мінус один градус на термометрі щастя. Ні, не гарна. Дарма старалася. Таких, як я, все одно рідко коли виокремлюють у натовпі, нам байдуже як виглядати, ніхто ж не помітить. І до того ж думають, що я або лес-бійка, або просто не маю статі.— Антоне, а я схожа на лесбійку?

— Ти?...— дивується-дивується.—