Читати книгу - "Завіт Марії"

нашим законом він має померти, тому що проголосив себе сином Божим!

Пілат знову пішов з балкона і наказав повести в’язня за ним. Коли він обернувся, я чітко побачила його обличчя і помітила, що він дивиться вниз зі страхом і подивом. Тоді мені здавалося, що Пілат роздумує, чи не відпустити мого сина, але зараз я розумію, що надія залишалася лише у мене. Решта знала, що триває гра, на кону якої — майбутнє, і що зараз має значення лише одне — вбивство. Тому коли вони повернулись і Пілат прокричав: «Се — цар ваш!» — натовп вибухнув. Усі кругом репетували: «Візьми, візьми, розіпни його!» — ніби ці слова обіцяли безкінечну радість і задоволення, ніби в них полягали всі їхні прагнення. Тоді Пілат знову прокричав: «Чи царя вашого розіпну?» — але сказати таке було все одно що кинути палицю собаці. Вони знали правила гри і відповіли: «Нема в нас царя, окрім кесаря». Тоді Пілат передав його народові — всі тільки цього й чекали. Кожен хотів особисто взяти участь у підготовці страждань, яких так домагався. Потроху ми почали пробиратися до виходу з майдану і опинилися перед несподіваним гуртом чоловіків. Вони голосно підкликали до себе людей. Було таке відчуття, що всі вони отруєні ненавистю: вона відчувалася в енергійних рухах, вигуках, реготі, наказах. Чоловіки прокладали шлях для зловісної процесії, що прямувала до пагорба.

Доки ми просувалися вперед, намагаючись не загубити одне одного, кожен із нас, мабуть, зовні нічим не відрізнявся від оточуючих, мабуть, здавалося, що й нас переповнює збудження, що й ми смакуємо наперед, як із того, хто вважав себе царем, будуть знущатись, як його проведуть перед народом, як будуть осипати образами, а потім залишать на пагорбі, перед усіма, помирати лютою смертю. Дивно, але біль у розтертій нозі — сандалі були надто тісні, у таких у спеку довго не проходиш — іноді трохи відволікав мене від того, що відбувалося.

* * *

Коли я побачила хрест, мені перехопило дух. Хрест був уже готовий, хрест чекав. Він був таким важким, що нести його на спині було неможливо, і мого сина примусили волокти його крізь натовп. Я помітила, що кілька разів він намагався скинути з голови терновий вінець, але марно, колючки тільки глибше впиналися в шкіру його чола — сягаючи кістки. Щоразу, коли він піднімав руку, щоб полегшити біль, люди, що йшли ззаду, нетерпляче підганяли його кийками та батогами. І на якийсь час він, здавалось, зовсім забував про цей свій біль і тягнув свій хрест далі. Ми швидко обігнали його. Я й досі сподівалася, що у його послідовників є план, вони змішалися з натовпом, як і ми, і вичікують. Я не хотіла про це питати, та тепер це було і неможливо. Я думала, що кожне наше слово чи необережний погляд можуть зробити жертвами й нас, що нас можуть забити ногами чи камінням, можуть схопити.

Усе змінилося, коли я піймала його погляд. Ми йшли попереду, аж раптом я обернулась і помітила, що він знову намагається витягти колючку з лоба, але нічого не виходить, легше не стає, і раптом на мить він звів голову до неба й зустрівся зі мною очима. Усі його страждання, увесь жах, здавалось, разом ударили мене в груди. Я скрикнула і рвонулась до нього, але мої супровідники втримали мене, Марія шепотіла, що треба поводитися тихо і не привертати уваги, бо мене впізнають і схоплять.

Переді мною був син, якого я породила, але зараз він був іще беззахисніший, ніж за перших днів свого життя. Коли дитиною я тримала його на руках, то іноді думала, що тепер буде кому доглядати мене в старості, буде кому поховати. Тоді, якби я тільки могла уявити, що побачу його, закривавленого, серед натовпу, що жадає ще більшої крові, я б заридала, як ридала того дня, і ридання б рвалися із самої глибини мого єства. А решта — лише плоть, кров і кістки.

Марія і наш супровідник усе товкмачили, що не треба з ним заговорювати, не треба кричати, і вели мене до пагорба. Легко було загубитись у натовпі, що заполонив усе навкруги. Люди сміялися, галасували, їли й пили, рудоволосі солдати з грубими обличчями і щербатими ротами перегукувались якоюсь незрозумілою мовою. Усе було як на ринку, тільки ще жвавіше, неначе те, що мало статися, принесе прибуток і продавцеві, і покупцю. Мені весь час здавалося, що непомітно вислизнути буде легко, і я сподівалася, що його друзі в цій метушні спланували втечу в яке-небудь безпечне місце. Та тут я побачила, що на вершині горба риють яму, і зрозуміла, що люди не жартують і вони тут лише з однією метою, хоч і здається, що зібралися випадково.

Ми чекали, і приблизно за годину підійшла процесія. Якимось чином раптом стала явною різниця між тими, хто прийшов сюди у справі, виконати роботу, за яку заплатять, і тими, хто прийшов просто повитріщатися. Дивно, що багато хто майже не звертав уваги на те, як його прибивають до хреста, а потім за допомогою мотузок намагаються підтягти хрест до виритої ями і закріпити.

Поки вбивали цвяхи, ми стояли збоку. Кожний цвях був довшим за мою долоню. П’ять або шість душ тримали його і витягували руку вздовж перекладини. Коли у його зап’ясток почали вбивати перший цвях, мій син завив від болю і спробував вирвати руку. Кров бризнула фонтаном, він звивався й оглушливо кричав, а вони били молотком і притискали його руку до перекладини, заганяючи вістря цвяха в дерево. Одну руку вже було прибито, і він чимдуж намагався не дати їм другу. Кат учепився йому в плече, та все ж не зміг відвести притиснуту до грудей руку і покликав на допомогу. Урешті-решт із ним упорались, і другий цвях був забитий. Тепер обидві руки були закріплені на хресті.

Доки мій син кричав, я намагалася зазирнути йому в обличчя, але воно було так спотворене стражданнями і залите кров’ю,