Читати книгу - "Флорентійська чарівниця"

 ого сини, гасаючи на конях, цілилися списами у забиті в землі кілки для намету; його сини, сидячи на конях, вправлялися у грі, що називалася чауґан; вони розмахували довгими палицями з вигнутими кінцями і заганяли м'яч у ворота з сіткою; його сини грали в нічне поло люмінесцентним м'ячем; його сини — на полюванні, і найвправніший мисливець утаємничує їх у тонкощі полювання на леопарда; його сини беруть участь у «грі кохання», ішкбазі, себто беруть участь у голубиних перегонах... які ж вони прекрасні, його сини! Як добре вони грають! Тільки погляньте на принца-наступника Саліма; уже в чотирнадцять він настільки вправний лучник, що спеціально для нього довелося міняти правила змагань. Ах, Мураде, Даніяле, мої вершники, думав імператор. Як він їх любив і якими ж вони були дармоїдами і бевзями! Тільки погляньте на їхні очі: вони вже п'яні. Їм ще тільки по одинадцять та десять років, а вони вже п'яні, і то на конях, от йолопи. Хай би які суворі вказівки він давав, ніхто з прислуги не наважувався суперечити синам, бо вони були кровними принцами.

Аякже, за ними шпигували, і він знав про Салімову пристрасть до опію та його нічні пригоди із збоченою розпутністю. З одного боку, можна Саліма зрозуміти, що йому молодому парубкові із сильною потенцією припало до душі займатися з дівками содомією, але йому треба буде щось казати, якось впливати на нього, бо танцівниці починають скаржитися, що їхні сині сідниці і забиті, аж гранатові, пуп'янки, заважають їм потім бути вправними маленькими повіями.

На жаль, на превеликий жаль, його діти — дуже пусті діти, хоч і кровинка від кровинки, але успадкували від нього все найгірше і нічого найкращого! От хоча б узяти падучу хворобу принца Мурада; її все ще приховують від стороннього ока, але скільки це може тривати? А Даніял також нічого не вартий, геть чисто безвольний, хоч і успадкував родинну вроду, і, як марнославний чепурун, пишається цим, ніби власним досягненням. А чи варто засуджувати десятирічного хлопця? Ні, не варто, але то були не хлопці. То були маленькі боги, деспоти майбутнього: мали нещастя народитися, аби управляти. І він їх любив. Вони його зраджуватимуть. Вони — світло в його житті. Вони прийдуть до нього, коли він спатиме. Ці — пуцьвірінки. Він чекав на їхні кроки.

Сьогодні, як і щодня, королю дуже хотілося довіряти своїм синам. Він довіряв Бірбалу, і Джодалу, і Абул Фазлу, і Тодар Малу, але ніколи не спускав очей із хлопців. Йому хотілося довіряти їм, йому хотілося, аби вони стали його надійною опорою у старості. Він мріяв про те, як покладатиметься на їхні шість чудових очей, коли на його власні впаде пелена, як він дочекається допомоги від їхніх шістьох міцних рук, коли його власні стануть немічними, і чинитимуть вони все одностайно згідно з його заповітом, а він стане богом, багатоголовим і багаторуким. Він дуже хотів довіряти їм, бо вважав довір'я чеснотою і намагався розвивати цю рису у всякий можливий спосіб, але йому також була відома історія його пращурів, і він пам'ятав, що довір'я їм не було притаманне. Його сини виростуть і стануть осяйними героями з пишними вусами і повстануть проти нього, вже навіть зараз він це бачив у їхніх очах. У роді Чаґгатая з Фергани вже так повелося, що діти плели інтриґи проти своїх коронованих батьків, аби повалити їх з трону, ув'язнити їх у їхніх же фортецях чи на озерних островах або ж навіть власноруч скарати на горло.

Дякувати Богові, Салім, той кровожерливий негідник, уже розмірковував над витонченими методами позбавлення людей життя. Якщо хтось зрадить мене, тату, то я заріжу віслюка і накажу зашити зрадника всередину щойно зідраної і ще мокрої від крови шкури. А тоді посаджу його на осла задом наперед і поведу по вулицях, саме в полудень, аби гаряче сонце зробило свою справу. Жорстоке сонце висушуватиме шкуру, і вона збігатиметься, тож зрадник, зашитий у неї, від задухи повільно помре від задухи. І хто ж бо тобі розповів про таку огидну дурницю? питав імператор свого сина. Я сам придумав, збрехав хлопець. Тату, не тобі побиватися над жорстоко вбитими. Я на власні очі бачив, як ти вийняв меча і відрубав ноги чоловікові, що вкрав пару чобіт. Імператор знав, що то правда. Якщо темрява і заполонила уяву принца Саліма, то він це успадкував від самого короля над королями.

Салім був його улюбленим сином і найімовірнішим його вбивцею. Коли він помре, то троє братів гризтимуться між собою, як вуличні собаки за кістку з м'ясом. Досить було йому заплющити очі і почути тупіт кінських копит, як він бачив Саліма на чолі змови проти нього; але Салім приречений на поразку, як той кволий недомірок, яким він, до речі, і був. Ми його простимо, аякже, і дозволимо йому жити, нашому синові, адже він такий управний вершник, такий осяйний, з такою королівською усмішкою. Імператор зітхнув. Він не довіряв своїм синам.

Питання любови вирішувалося ще загадковіше. Королеві подобалося дивитися на дітей, коли вони гасали на конях по майдану. Якщо йому доведеться помирати на їхніх руках, то він полюбить ту руку, що завдасть фатального удару. Однак він аж ніяк не планував, що малі негідники зможуть здолати його, поки він дихатиме. В пеклі він їх спочатку побачить. Він — імператор, Акбар. І нікому не дозволено з ним жартувати.

Він довіряв містичному Чішті, чия могила стояла на подвір'ї П'ятничної Мечеті, але Чішті був мертвий. Він довіряв собакам, музиці, поезії, дотепному придворному і дружині, яку він створив з нічого. Він довіряв красі, живопису і мудрості своїх предків. Однак в іншому, скажімо, в релігійній вірі він, утрачав упевненість. Він був переконаний, що життю не варто довіряти, а на світ не варто покладатися. На брамі великої