Читати книгу - "Вільний світ"

Усе, що вкладалося в голову, проголошувалося «агітаторами» з району, те, що не знали – не чули – не бачили, але затямили на підсвідомому рівні? Існуюча парадигма – усе тоді ще не знане – не назване – не означене (лише згодом – із висоти післявоєнного осмислення – ідентифіковане), але вже засвоєне – Білокура бестія – Kinder, Küche, Kirche – Третій Рейх – NSDAP – Гітлер’югенд – концтабори – гетто – арійська раса – зірка Давида – Deutsches Reich – кострища – газ – голод – Großdeutsches Reich – танки – розстріли – Gestapo – фюрер – рейхскомісаріат – Schutzstaffel (СС) – голокост – бомби – Люфтвафе – Майн Кампф – чи оце все й сформувало образ Німеччини?

Шуліка, що розпростер крила над беззахисною жертвою? Чи лишень криве дзеркало, у якому відобразилася червона заграва Сходу? Хто перший – дужчий – сміливіший – спритніший – винахідливіший – витриваліший – здібніший – розумніший?

Колона, відбувши «харчування», вертається до місця вокзалу, де налагодженими коліями вже рушають перші поїзди. І їм теж рушати – далі на Захід, до Ауґсбурґа. Це кінцевий пункт призначення. Саме там німецькі родини (їхні? нові чи просто за збігом обставин мусять прийняти їх замість власних дітей, поглинутих безмежним Східним фронтом?) з їхніми фермами й домівками… Це той простір існування, до якого перелітними, гнаними вітром птахами (лише не з власної волі й не за велінням інстинкту) мандрують остарбайтери.

Біля гігантського згарища заплакані жінки, діти (певно, провели безсонну ніч, як і всі тут, в епіцентрі страшного рукотворного землетрусу й вогняного смерчу), старі пані в смішних капелюшах і рукавичках, пузаті бюргери, череваті старигани в картатих камізельках (жінки, діти, старі, а чоловіків нема – воюють). Їхній світ, зворохоблений і поруйнований, лежить серед гір брухту й скла. І це лише початок? О! Це лише мізерний початок!

– Oh! Wenn sie es doch sehen könnten! So ein Bahnhof! Sehenswürdigkeit! Ganz aus Nickel und Glas![6] – звертається літня пані (втілення Світової Скорботи) до низенького череваня.

І це теж німці? Теж у межах парадигми – Bretzel – огрядність – Гейне – пунктуальність – Bier – Вальпургієва ніч – ощадливість – романтизм – Рільке – сосиски – молодий Вертер – вірнопідданий – тютюн – Würstchen – Ґете – безбарвність – подорож на Гарц – доктор Фаустус – господарювання – книгодрук – Лютер… Це теж Німеччина? Який із її вимірів?

Колона за командою прямує до електрички (це вже не дерев’яні, з дірявими стінами вагони, де на соломі покотом – хто лежачи, хто сидячи – туляться раби зі Сходу), розсідається довгими дерев’яними лавками, обличчями одне до одного. Задні напирають на передніх, ті тиснуться у вузьких дверях. Штовханина, крики, сварка… Нарешті, коли вже всі увібгалися й прилаштувалися по вагонах (хто сидячи, а хто стоячи, бо місць не вистачило для всіх), електричка рушає на захід. За вікнами поля, лісочки на пагорбах, мальовничі села. Хтось впивається очима й вбирає ці пейзажі, хтось замислився, втупившись у підлогу, – лицем до лиця, долею до долі – усе далі й далі на захід…

Я лежу в ліжку (справжньому, із дерев’яними бильцями, пухкою периною) і крізь нещільно зачинені двері чую голоси господарів – Курта й Марії (Марія – так звуть муті, так само, як мою рідну маму). Я її так і називаю – «муті Марія», бо вона… вона сама так хотіла. Вона сама так хотіла? Саме так… Хоч це й важко пояснити… Маленька й сухенька, весь час у чорному (недавно отримала похоронку на свого первістка Йоганна, який загинув на Східному фронті), вона поставилася до мене, як до рідного, хоча я мало скидався на її родича, тим більше на її загиблого сина – світловолосого й блакитноокого (це я чув весь час: «О Йоганн! Який він був красень! Мав русявого чуба… сині очі»). Менший їхній син Маркус, живий-здоровий, напередодні мого приїзду саме був тут у відпустці (війна, а в нього відпустка… дивина). Він теж служив на Східному фронті, і на залишених батькам фотокартках я упізнав «тло» за його спиною – хатки-мазанки мого рідного краю. (Ні Марія, ні Курт іще не знають, що Маркус повернеться, хоч і дуже сподіваються на це… він повернеться й доживе до дев’яноста років, матиме родину, буде цілком щасливий за людськими мірками.)

– Курте! Не займай його! Нехай іще трохи поспить! Сьогодні ж неділя…

Ставляться, як до рідного? У неділю маю вихідний. (У раба вихідний?) Але з доброї волі допомагаю хазяїну до обіду, а потім піду на гульки з такими ж молодими наймитами, звезеними сюди з усіх усюд. Іду Айгахом і чую собі в спину: «О! Оно пішов Куртів хлопець!» Як у моєму селі? Як і в моєму селі (тільки на мене, безбатченка, казали «Маріїн хлопець»).

Родина – це тяглість (від покоління до покоління) чи кількість (дотримання певного числа у визначених складових)? Моя родина була скалічена, ущербна (мати рвала колоски нишком на колгоспній ниві, пхала їх остюками до пазухи, щоб прогодувати малих нас). А родина Кюгле (та, у якій я жив-поживав два роки) була пересічна, нічим не вирізнялася з-поміж решти таких самих фермерських родин. Два сини, дві доньки, батько-мати, кам’яниця будинку на вимощеній рівнісінькою цеглою сільській вулиці, що впиралася, як і всі такі ж вулиці Айгаха, у шпилясту піднебесну вежу костелу, господарство, два поля. Родина… Хто я їм – вони мені? Сідати їсти – працювати – відпочивати – усе в них! Випрасуване чисте вбрання щотри дні – від небачених досі шкарпеток до носової хустинки (якісь просто панські вебеги), начищені черевики щоранку за дверима моєї кімнати. Про кімнату… Окрема кімната? У