Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

він, — добре чи погано?

— Добре, добре, Ваша Величносте! — квапливо запевнила вона. — Ще довгі літа судилися Вашій Величності. Довгі літа!

Імператор висунув шухляду. Там стояли невисокі стовпчики золотих монет, охайні і блискучі золоті вежі. З однієї вежі імператор зняв десять монет, десять дзвінких наполеондорів.

— Ось, візьми на пам’ять, — проказав імператор.

Хтось відчинив двері. Мадам Вероніка притьмом почала виходити задки, судомно намагаючись стримати свій важкий віддих. Відчувши позаду вже близькі відчинені рятівні двері, Вероніка спробувала ще раз виконати свій незграбний сміховинний кніксен. Уже вийшла, двері зачинилися, і там, перед зачиненими дверима, втретє зробила кніксен. Потім гідно й квапливо пішла, похитуючись, сходами вниз. На передостанній сходинці була змушена зупинитися. Вперше в житті вона відчула, що от-от зомліє. Поручні сходів, на яких вона сподівалась урятуватися, раптом мов відсунулись від неї. Зненацька вона важко гупнула на підлогу. Двоє охоронців підняли її. Винесли в парк. Вона отямилась, глянула на солдатів, підвелася й проказала:

— Нехай Господь допоможе нам усім... А надто йому!..

Потім, важко сапаючи, заквапилася до великої їдальні для челяді. Було пізно, вже подавали страви.

XIX 

Увечері, коли імператор покинув свою резиденцію, щоб їхати на війну, купол небес над містом був ясний, темно-синій і всіяний зорями. На вулиці перед парком чекали палкі прихильники імператора і просто цікаві. Челядь, дотримуючись шанобливої відстані, зібралася коло імператорської карети. Імператор швидко вийшов із брами, раніше, ніж передбачали. Слуги ще складали до карети папери, карти, біноклі. Промчав лакей із запаленим смолоскипом у руці. Ніч була досить ясна, сіялось лагідне срібно-синє світло. Чадні червонуваті вогники смолоскипів видавалися непотрібними й водночас навівали щось моторошне. А втім, смолоскипи були невинні, їх запалили тільки згідно з точно визначеним незмінним розпорядком. Але цієї миті здавалося, ніби вони нещадно намагаються порушити нічний зоряний спокій. Довірливо шелестіли дерева в парку. Кілька кажанів безшумно шугнули понад головами людей, пронизуючи простір перед освітленими вікнами. Панувала цілковита тиша, незважаючи на рухи й негучні розмови людей і на тупіт коней та стукіт возів. Тиша цієї ночі була могутніша за будь-який шум. Натомість смолоскипи сприймали за очевидне, ба навіть непристойне порушення, виразно долинало потріскування їхнього полум’я, а згоріла смола пахла так, наче то був запах самої небезпеки. Імператор видавався втомленим. Він працював до останньої миті. Коли він вийшов, зібрані слуги заціпеніли. Всі прикипіли очима до нього. В срібно-синьому сяєві ночі його обличчя видавалося надто вже блідим. Крім того, всі думали про те, як зомліла ворожка на картах Вероніка.

Імператор постояв мить на останній сходинці. Довго дивився на небо, немов шукав серед безлічі зір свою. Його білі штани полискували яскраво й примарно. Чорний капелюх імператора скидався на хмарку, єдину, яка видніла під ясним небом. Імператор стояв непорушно, мов один із його численних портретів, сам серед величної й тихої літньої ночі, хоча одразу за ним, на вищих сходинках, стояв його почет. Він був сам і самотній і шукав свою зорю.

Імператор обернувся, махнув ад’ютантові, сказав йому кілька слів. Потім зійшов зі сходів і ступив кілька швидких кроків до карети. Слуги заревли: «Хай живе імператор!» І махали йому руками, голими руками. Цей крик приголомшив імператора. Він розвернувся, хоча мав уже намір сісти в карету. Ступив крок уперед. Жінки поміж слуг стали навколішки. Чоловіки, вагаючись, учинили так само. Вони звикли до цього, думав імператор, коли від’їздив король. Певне, стояли отак навколішки, коли він тікав від мене.

— Підведіться! — наказав імператор, і всі встали. Він мав сказати ще дещо, цього вимагав театральний закон, що завжди керував ним не меншою мірою, ніж він — своїм військом. Що можна сказати лакеям, слугам і рабам?

— Нехай живе свобода! — крикнув імператор.

І всі відповіли йому:

— Нехай живе імператор! Перемога! Перемога!

Імператор мерщій розвернувся. Мерщій сів у карету.

Дверцята карети хряпнули з незвичайною силою. Поряд із кучером горів смолоскип. Тихий, майже пестливий ляскіт батога, кілька синюватих іскор з-під кінських копит. Ось вони вже мчать, уже вилітають із парку.

Під’їхала ще одна карета, куди сідав почет імператора. Кожен заходив до карети з суто діловим незворушним поспіхом.

Коли всі зайшли і ще до того, як рушила карета, якийсь лакей погасив смолоскипи, тикаючи їх полум’ям униз у холодну, вогку нічну землю. А потім ще й ногою наступав на рештки смолоскипів, які ледь жевріли. Всім, хто бачив його, здавалося, ніби тієї миті він ховав зовсім інший вогонь.

Серед служниць у парку тієї пори була й Анжеліна П’єтрі.

Книга друга
Життя Анжеліни П’єтрі
І 

Тієї пори Анжеліна П’єтрі жила поміж найнижчої безіменної челяді імператорського двору. Вона належала до роду, що на своїй корсиканській батьківщині тішився повагою і честю. Лише батько Анжеліни став бідним рибалкою і помер, коли Анжеліні виповнилося п’ятнадцять років. Тоді багато молоді, юнаків і дівчат, покинули острів Корсику. Вони подалися до Франції, де панував найвидатніший з усіх корсиканців — імператор Наполеон.

У Парижі жила тітка Анжеліни, Вероніка Казимир, перша праля імператорського двору, бездітна добросерда жінка, що напрочуд добре вміла ворожити на картах. Про неї в Аяччо ходила чутка, що навіть самому великому імператорові вона провіщала результат його битв.

Один приятель, старий Беніто, привіз Анжеліну в Марсель на своєму крихітному вітрильнику. Оплатив їй поїздку до Парижа і провів