Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ось, здалося чоловікові, бачить він, що заховався у туалеті рогатий олень. Витяг з кишені товсту цигарку, запалив, зацмулив з кимось на пару, і от уже в оленя з-під шкіри пробиваються, лізуть на світ чорні крила. Зірвався, полетів, встряг у натовп своїми рогами і вже з кимось б'ється. А оно трохи подалі ладна самичка у білих штанях зі своїм кнурякою. Дивиться на неї всохлий борсук, очей відірвати не може, а підійти — зась! Боїться кнуряки. А самичка, самичка... Довгонога, струнка, живіт з-під коротенької маечки визира... Руки над головою підняла і в'ються ті руки, мов паруються навесні закохані змії.
А он, неподалік за столиком — пес. Ще декілька хвилин тому то був відомий естрадний співак, Народний артист України, а тепер — пес. Поруч з ним дружина — лисиця у чорнобурках. За спиною у пса в'ється якась потворна тінь. Та тінь щось постійно сичить псові на вухо, і пес ковтає слину і благально дивиться на дружину: «Ну, хоча б краплиночку, люба!» — шипить підшитий алкоголік.
— Коханий! — відповідає йому лисиця, — ти ж знаєш, що тобі не можна, ти ж ліки п'єш. Один ковток, і ти — мертвий!
Але пес не слухає лисиці... Чкурить кудись убік і за десять хвилин повертається справді «мертвий». «Скотиняка!» — і знов лисиці тягти на собі цього миршавого пса у лігво...
Дива відбуваються у цьому «Голівуді», де люди легко втрачають людську подобу і перетворюються на справжніх тварин. Гибле місце, побудоване на кістках. Епіцентр трагедії 1961 року, коли селевий потік з Бабиного Яру знищив усю Куренівку.
Чоловікові здалось, що він втрачає розум і божеволіє. Він заплющив очі й провів по чолу рукою. Крізь розчепірені пальці подивився довкіль себе. Видіння не щезали.
Нараз музика замовкла, і чотири койоти, що створювали електронний гамір, звалили зі сцени, і на ній знову з'явився пінгвін-шоумен у чорному смокінгу. Чоловікові захотілося у нього чимось запузирити, і він уже ухопився за пляшку... Але тут пінгвін прорік якісь слова, і увесь найт-клуб струсонув страшний крик: «Примадонна-а-а-а-а!»
Вона постала саме так, як і всі «Примадонни»: на верхівці сходів, що спускалися майже до авансцени. Була у сріблястому комбінезоні, що наче зміїна шкіра, облягав усе її тіло. Під перші акорди вступу до своєї дуже популярної балади вона спускалася вниз, і два потужні перехресні промені вели її сходами. Приголомшеним натовпом пробігла хвиля захвату. «Велика і неповторна» помолоділа років на двадцять! Куди й поділися ті набряки під очима, ті складки на шиї, ті зморшки у кутиках уст, та зів'яла шкіра? А тіло? Куди вона поділа свої недолугі груди, що їх завжди ховала у бронетанковий ліфчик, де дівся її відвислий зад, де поділися товсті ляжки? Як не було отого всього, не було тридцятирічної концертної діяльності, ювілей якої справляли позаторік. «Велика і неповторна» знову пертворилася на юну дівчинку, і молоді коні іржали, ведучи ніздрями в її бік.
Примадонна спускалася сходами, і натовп, тамуючи подих, вслухався в перші схлипи її оксамитового голосу, який завжди пускав спиною мурашок і заповзав у саме серце. Голос не змінився за роки, навпаки, став ще кращим, глибшим. Він лився, як ллється густе червоне вино у золоту чашу, дзвенів матово, ніби падали крупні перли у сріблясту тарелю. Мов море гуло, мов океан захлинався у пристрасті — такий був у неї голос, що примусив це некероване стадо замовкнути і повернути свої погляди тільки на неї. О, вона була його королевою. Королевою натовпу!
Примадонна співала про любов. Про любов нещасливу і нерозділену. Пісня лилася в неї з грудей, з самого серця, і кожне слово, кожен звук утрачали свій земний зміст, перетворюючись на магічні заклинання, згуки таємничих мантр, що викликали містичний екстаз і, здавалося, відкривали вам небеса, причащаючи до сакральних таємниць Всесвіту. Вона співала, і звірі знову ставали людьми, бо перед ними розгорталася ціла поема про чоловіка і жінку, про чоловіче і жіноче — про два божественні корені, про дві змії, що, сплівшись одна з одною, утворюють той життєдайний потік, з якого народжується усе на цій Землі.
Балада набирала сили. Стовп музики і чарівного голосу закручувався у віхолу, і натовпом пробігли перші тривожні хвилі. Натовп хитнуло. Вона керувала юрбою, як пастир керує своїм стадом, і стадо зробилося як одна людина.
Закрутилася по клубові зоряна завірюха, спалахнули по краях сцени жертовні вогні. Примадонна зійшла зі сцени, і натовп розступився, пропускаючи її. Вона йшла до чоловіка, який сидів у ложі й дивився їй просто в очі. Він був поза її чарами. Вона йшла до нього, блискуча і розкішна, така жадана і жагуча, а він сидів і посміхався, витягнувши ноги. Коли б на його місці був хтось інший, він би закляк від тієї честі, яку на очах у всього натовпу виявляла до нього «велика і неповторна». Але чоловік не був натовпом.
І Примадонна зрозуміла це. Вона від початку, ще з-за лаштунків намітила собі жертву. Вона полюбляла розправлятися з такими бунтівниками, що не визнавали її влади над собою. Вона прирікала їх на смерть.
«Велика і неповторна» знову піднялась на сцену, не перериваючи співу. План дій уже склався в її голові. Він полягав у тому, що вона зараз доведе своєю піснею натовп до божевілля, і в ту саму мить, як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Після злучення тварина сумна», після закриття браузера.