Читати книгу - "Вітри сподівань"

По обидва боки від особистої охорони щільними рядами стояло по сотні козаків. Їхні голови були повернуті у бік гетьмана. Окремим гуртом стояли незвично одягнені люди. Спостерігаючи за їхньою манерою поводження та чемністю, Іван зрозумів, що то були посли з інших держав.

Та враз над майданом заграли сурми, вдарили литаври, і збоку, в супроводі почту, з’явилися польські комісари, які йшли за хорунжим, котрий ніс прапор Речі Посполитої. Слідом за ним — воєвода Адам Кисіль. Позаду нього несли широку тацю, покриту синьою китайкою із золотавими китицями. Велично карбуючи кроки, простував яскраво одягнений, високий на зріст жовнір. Іван розгледів, що на таці лежала гетьманська булава, і коли воєвод а, вручивши грамоту Хмельницькому, взяв булаву і підняв на огляд люду, вона засяяла золотом і коштовним камінням.

По натовпу прокотилися схвальні вигуки, і Кисіль, вклонившись Богданові, двома руками подав булаву. Богдан передав грамоту Іванові Виговському, що стояв поруч, і прийняв символ гетьманської влади, притулившись вустами до руків’я. Та за мить підняв її над головою і, вклонившись до війська та до людей, голосно промовив:

— Річ Посполита визнає наші вольності!

Козаки тричі заволали: «Слава Богдану!», а новгород-сіверський хорунжий, старий Кисіль, підніс малинового прапора з білим орлом і також вручив гетьману. Хмельницький прийняв прапор і швидко передав козацькому хорунжому, який підійшов до нього. Виговський прочитав грамоту. Після закінчення вичитування над майданом стало тихо, буцімто і не стояло тут більше тисячі люду. Народ неначе обмірковував ту королівську грамоту. І раптом над майданом почулися голоси: «Навіщо нам оці ляські цяцьки? Хочете знову нас у неволю затягнути?» Водночас майдан загудів невдоволеними голосами, і подекуди над головами Іван помітив підняті кулаки з погрозами ляським комісарам.

Серед старшин, які стояли поряд з гетьманом, також почалися якісь суперечки, й Іван розгледів, як Богдан щось невдоволено каже в їхній бік. Кисіль все ще стояв перед Хмельницьким і щось урочисто промовляв, а гетьман стримано кивав йому головою, розглядаючись навсібіч. Один з полковників східної зовнішності (Іван впізнав у ньому Джеджалія) говорив щось різке Киселю і перебивав промову до гетьмана. Та Хмельницький, врешті-решт зрозумівши, що втихомирити люд вже не вдасться, махнув рукою і, повернувшись, пішов з майдану. За ним рушили охоронці з хоругвами і щойно отриманим малиновим прапором. Позаду них щільненько задріботіла польська комісія з перемир’я, не відстаючи від Адама Киселя.

Люди почали тиснути на ланцюг охорони і, розхитавши, прорвалися туди, де нещодавно стояли проводирі народу. Кров прихлинула до Іванової голови, і серце гучно закалатало, ледве не вискакуючи. Та він розгледів, як зімкнулася шеренга козаків декількома рядами і люди зупинилися, розчаровано роззираючись, на кому б вимістити свою злість.

Іван з хлопцями, вдаючи із себе невдоволених, побродили ще трішки на майдані, а потім, разом з натовпом, попрямували до свого помешкання.

Дійшовши до обійстя Негрія, хлопці трохи охололи і заходилися лаяти тих ляшків, через яких могли б бути затоптаними своїм же людом. Закрилися на засув і тут уже дали волю своєму невдоволенню. Олекса, через силу вимовляючи слова, волав:

— Бачили, бачили, як підскочив вилинялий ляшок? А побіля нього оті рудуваті, аж в спину штовхали, аби скоріше сховатися…

Степан Кукута з Овсієм Болботою щось оповідали один одному, не прислухаючись, про що хто говорить. Іван дивився на них, посміхаючись у вуса, а коли всі, наговорившись, почали вгомонятися, гучно мовив:

— От нам пощастило, хлопці… Якби пробилися люди до ляхів і затовкли їх, то і нас би наказали забити, як баранів!

Козаки подивилися на Івана, а тоді один по одному потяглися за тютюном…

Наступного дня після урочистостей на майдані в місті було тихо. Можливо, навтішалися люди, виливши свою злість учора, а може, через те, що був піст і за вірою християнською треба було в ці дні поводити себе чинно. Іван з Олексою під вечір зазирнули до шинку, в якому майже не було пияків, і, примостившись у кутку, чекали на появу сотника. Петро з’явився стривоженим і, відмахнувшись від нав’язливого шинкаря, почав оповідати хлопцям про подальші справи. З Переяслава будуть відправлятися посли, і допоки вони не покинуть місто, за них відповідатиме і сотня одноосібників Гусака. З бесіди Іван зрозумів, що вони завтра сновигатимуть по вулицях, де має проїхати посол молдавського господаря Ракоці зі своїм оточенням.

На ранок пішов сніг і подув східняк, з таким підсиленням, що в трубі неначе дідьки завивали. Іван вийшов зі свого помешкання і загупав у двері до господаря. Двері відчинилися, й Іван разом з поривчастим вітром та снігом ввалився до хати. Звернувся до Негрія:

— Трохиме! Один з нас буде сидіти біля шибки, видивлятися вулицю. — А тоді, помовчавши, додав: — Гадаю, що ніякий дідько в таку хуртовину не попхається. А втім…

Негрій розуміюче закивав головою, й Іван рушив до свого житла. Проте Трохим, притримавши його за плече, якось значуще мовив:

— А я відчув, що ви — не простацькі хлопці… То все буде гаразд!..

Іван нічого не відповів, та вже побіля дверей попрохав:

— Трохиме! А може, коли з нашого збіжжя кулешу нам наварите, а то охлянемо, годуючись сухарями…

Хлопці по черзі бігали до господаря — зирити на вулицю, та під вечір намело так, що тільки ворог міг би вигнати в степ людину.

На ранок, опісля хурделиці, надворі сяяло сонце, а зі стріх закапало. Побіля дворів мешканці заходилися прокопувати стежки, а по вулиці неспішно пройшла сотня верхових. Назад