Читати книгу - "Пекельний звіздар"

— То Петро Галай твоїм батьком був? — питає Івася.

— Еге ж.

— Добрий був козак і славною смертю поліг, — каже запорожець.

У темряві зітхнули, й Івась утямив, що в канцелярії ще хтось є.

— А як же ти тут опинився? — питає кошовий.

— Наш хутір нечисть запалила, а я на коні втік, — відповідає Івась.

— Нечисть?

— Угу.

— А не татаре?

— Татаре до нас не заходили, бо пан коронний гетьман Конецьпольський із князем Яремою вдвох їх дуже погромили коло хутора. Там, казали, вся річка червона була од крови!

— А коли ж сей пожар стався?

— Вчора.

— То ти, виходить, з тих країв… з-під Любомира? — озвався запорожець.

— Авжеж.

— І оце за однісіньку ніч аж за порогами опинився?! — каже кошовий. — Ти кому брешеш, сучий сину?

Івась перехрестився.

— Хрест по пузі вибриком! — каже кошовому. — Щоб я туди не дійшов і назад не вернувся! Щоб мій і слід запався! Щоб… щоб мене перва куля не минула!

Зареготалися кошовий із тим запорожцем.

— Ото вже втішний бахур! — каже кошовий. — Але як же такеє могло статися з тобою, га?

— Бо тут без нечисти не обійшлося… — каже Івась. — Прибився до нас учора увечері звіздар і попросився переночувати. І тоді…

— А сніг у вас коли зійшов? — перебив його запорожець.

— Сніг? — питає Івась. — Сніг у нас кругом лежить. Бо знову накидало. А вчора мело таке, що світа Божого не видко!

Кошовий глянув на запорожця.

— А ти що скажеш, Богуне?

— Правду каже, — буркнув той. — До самого Чигирина сніги лежать. Це тільки в нас теплінь, що й Дніпро скрес.

— Ну, і той звіздар лишився у вас ночувати… — каже кошовий до Івася. — А далі що?

— А тоді він підпалив нас уночі, і з дідом вони на шаблях билися, — каже Івась. — А далі прилетіли на ту пожогу літавиці з пекла… Їх Чорнобог прислав!

— Хто?

— Ну, той, як на нього… Триглав!

— Триглав?!

— Угу.

Кошовий пахнув люлькою і замислився.

— Щоб ти не такий малий був, то я подумав би, що брешеш, мов собака на місяць! — каже нарешті Йвасеві. — Але, видать, у тебе од тої пожежі мізки догори коренем стали… А шкода, бо йшов попри нас чамбул в Україну, а ми й не чули про нього!

— Чекай-но, — каже Богун, — ще не все… А як же ж того звіздаря звали, га? — питає Івася.

Малий козак подумав.

— Ти… Те… Теберус ніби!

— Може, Тіберіус? — озвався хтось із темряви.

— О, — каже Івась, — точно!

Кошовий із запорожцем обернулися.

— То ти знаєш його, характернику? — питає кошовий.

Із темряви вийшов немолодий козак у киреї. Як придивився до нього Івась, то мало не охнув: лице в того запорожця було перетяте шабельним шрамом, котрий тягнувся од лоба до підборіддя, — та так шпарко хтось його рубонув, що ліве око геть чисто витекло, а щоку стягло близною, немов старий шкурлат.

— Тіберіуса? — питає. — Алхемік і чорнокнижник, син православного попа з Острога. Водився з єзуїтами, вивчав астрологію, був звіздарем при дворі маршалка коронного Любомирського. Шукав філософський камінь, бо все хтів розбагатіти. Ходили чутки, що в католицтво перейшов і запродав душу нечистому, та я, знай, не вірив, — а тепер, бачу, правда-таки!

Кошовий і перехрестився.

— То тут без нечисти таки не обійшлося? — питає характерника.

— Таж певно, що не обійшлося! І ще одне диво… — потяг характерник за шворку в Івася на шиї та й дістав оберіг. — Отсього ви й не запримітили, еге?

— Лялька якась… — каже кошовий. — Та й годі?

Глянув Івась на Богуна, а той мов крейда побілів. Одхилився назад і дивиться на оберега.

— Не лялька се, — каже характерник, — а образ Пресвятої Лади!

Аж тут Богун як зарегочеться.

— Значить, ще не пропало наше щастя! — каже, гупаючи кулаками по столу. — Слава тобі, владарю неба і землі! Слава тобі, Дажбоже, що почув наші молитви!

— Давно ж не було