Читати книгу - "Пекельний звіздар"

сього оберега в Україні!.. — каже характерник.

— Сподобив нас Господь своєю ласкою! — реготався Богун. — Ну, тепер зваримо таку кашу… пеклу стане гаряче, а не те що ляхам!

— Та про що се ви річ ведете? — питається кошовий.

— А про те, що заповідаються на Вкраїні такі діла, котрих не бувало! Тільки довго тобі про теє розказувати… — каже йому характерник. Та й узяв Івася за руку. — Не питай більше у нього нічого…

— Та бачу я, що з ним дива якісь коїлися… — каже кошовий. — Але те мене не обходить — як не татаре його в бран займали, то нехай іде собі! А нечисти нам не боятися…

— Куди ж ти поведеш його, Козубе? — питає Богун.

— До своєї хати, — каже характерник. — Буде мені за джуру, як пан кошовий отаман оддасть!

Той і махнув рукою.

— Забирай, — каже. — Правда, малий він ще для джури… Може, нехай би до дяка ходив грамоті вчитися? Бо на тому хуторі, певне, нічого, крім конячих хвостів, і не бачив! Знаєш грамоту? — питає Івася.

А Йвась долоні за пояс заклав і живота вперед випнув.

— А нащо козакові тая грамота? — каже. — Козакові головне шабля, кінь та люлька на додачу! А школа хліба не дасть. То нехай ляхи да єзуїти тії кляті книжки читають! Еге, якась скотина понаписує, а ти читай…

Тут зареготалися всі, аж шибки задзеленчали у вікнах.

— Золота дитина! — каже нарешті Богун.

— Далеко підеш, козаче, — каже кошовий, утираючи сльози, — як не на шибеницю, то на палю безпремінно! Забирай його, Козубе, щоб мої очі на нього не дивилися! На що вже перевелося славне козацтво — грамотних людей ляхами взиває…

— Ото й ходімо звідціля, коли тут нас так шанують! — каже Йвасеві Козуб.

Той уклонився кошовому, шапку надів, і вийшли вони надвір.

Уже геть смеркло. В куренях і не світилося — запорожці рано лягали спати, тільки чатові стояли на валах та біля комор із огневим припасом. Думав Івась, що до куреня його характерник поведе, аж той пройшов через браму і звернув у січове передмістя.

— А куди се ми йдемо? — питає його Івась.

— Додому, — каже Козуб.

— Хіба ж ти не козак, що за валом живеш?

Козуб засміявся.

— Козак, та тільки ж характерник! А характерники завжди одсторонь живуть…

— А чого?

— Бо з чортами водяться! То їх і бояться.

У передмісті тільки по шинках світилося. Пройшли вони вулицею та й побралися під гору. Кругом росла якась дереза, й часом стежка геть пропадала, хоч і місяць світив у небі.

— Оцеє ми і вдома, — каже характерник.

Хата його стояла на кручі, під самісіньким валом. Була вона мов рукавичка, і така біла й чепурна, що, либонь, по всьому Запорожжю такої не знайти.

— Чим се воно тут так пахне? — питається Івась, коли вони переступили поріг.

— Зіллям, — каже Козуб. — Ондо поглянь!

Там і справді було до чортової гибелі ріжного зілля і трав — і на комині, й за сволоком, і по стінах порозвішувано. От сів Івась на лаві та й чує, що в нього вже й очі злипаються.

— А бий тебе сила Божа! — каже сам до себе. — Гнідого ж я й не одвідав!

— А де він? — питається характерник.

— У курінній стайні.

— То там братчики про нього подбали, — каже Козуб. — Краще лягай-но спати, а то, бачу, геть уже очі посоловіли.

— А де?

— А хоч би й на печі!

Івась довго не барився: чоботи під лаву, а сам вивіркою на піч. Черінь був теплий, то малий козак згорнувся клубком, кулака під голову та й заснув як убитий.

Розділ 5

Над ранок приснився йому дивний сон…

Наче опинився він у якомусь покої. Ні столів, ні ослонів там немає, тільки голі стіни та пилюга кругом. І вікно, високе та стрільчасте, але видно крізь нього лише стару крислату яблуню. Він стоїть і не знає, що робити. Не знає і того, навіщо він тут. У покої стоїть тиша. І за вікном теж тихо, — так тихо, що аж страшно від того.

Аж ось чийсь