Читати книгу - "Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська"

Одарочка полізла до свого рюкзачка. На щастя, всі рюкзаки були на місці, жоден не загубився під час польоту на чаплі.

Жабка розклала на рушничку картоплю в мундирах, варені яйця, слоїк кабачкової ікри і глечик козячого молока.

— Їжте на здоров’я, — чемно припросила всіх Одарочка.

— А млинці чому не дістаєш? — спитав Онисько.

— Які млинці? Немає у мене млинців…

— Як це які? І я чую, що млинцями запахло, — гигикнув Джек. — Мене не обдуриш.

— Дійсно, Одарочко, млинцями пахне не на жарт, — сказав Кузя.

— Та що ви як накупилися!? Де ті млинці?.. Хоча… ваша правда — млинцями тут таки пахне добряче.

— Млинець!!! — раптом нажахано запищала Евридіка, показуючи пальцем у небо.

— Млинець!!! — закричав і Онисько, але чомусь радісно.

Над острівцем завис величезний млинець. Він мав декілька вікон-ілюмінаторів, але найдивовижнішим було те, що зверху на ньому росли три соняшники — два менших і один великий. Хоча ні, найдивовижнішим усе-таки було те, що млинець умів літати.

Джек, Одарочка, Евридіка й Кузя не знали, куди подітися від страху. Втекти через болото вони не могли. Онисько навпаки радісно махав хвостом у небо й гукав:

— Ми тут! Ми тут!

Млинець приземлився і з нього вийшли двоє прибульців з павичевими хвостами.

Один був фіолетовий, а другий — салатовий. Широко посміхаючись, вони попростували до «Грому».

— Не бійтеся, — на ходу заспокоїв друзів Онисько. — Це мої знайомі, ті, що надіслали листа в пляшці.

— Нічого собі знайомства в тебе… — отетеріло проказав Джек.

— Я все одно краще сховаюся, — сказав Кузя і причаївся за спиною Евридіки.

— Привіт, Ониську! — радісно привітався фіолетовий гість із млинця. — Ось ти де, ледве знайшли.

— Випадково, — додав салатовий. — Взагалі-то наші бортові прилади засікли сигнал SOS якогось об’єкта, що падав, от ми й прилетіли сюди…

— Це чапля тут упала, — пояснив Онисько. — Ти ба яка, ще й сигнали подає.

— А ви що тут робите? — поцікавилися прибульці.

— Та оце думаємо, як нам з болота вибратися.

— З радістю вам допоможемо, — сказав фіолетовий, — наш літальний млинець до ваших послуг.

— Я бачу, у вас новий зореліт, із соняшниками.

— Так, дев’ятого покоління, — гордо сказав салатовий. — А все завдяки тобі і твоєму соняшникові. Як виявилось, наші макуци багато в чому поступаються йому. Коли зійшли перші соняшники з твого насіння, ми помітили, що вони завжди повертають голови за сонцем. Наші вчені дослідили це явище і відкрили: земні макуци так вловлюють сонячну енергію. Зробивши чимало дослідів, учені винайшли новий літальний млинець на сонячних макуцах. Тепер на даху таких апаратів саджають два-три соняшники, і рослини ловлять сонячну енергію прямо у польоті. На ній і працює млинець дев’ятого покоління, навіть олією заправляти не обов’язково.

— Здорово, — сказав Онисько.

У цей час його друзі стояли й дивилися на прибульців і на їхній незвичайний зореліт широко відкритими очима. З цієї балачки вони ні про соняшники, ні про макуци нічогісінько второпати не могли.

— До речі, — щось пригадав фіолетовий, — ти отримав нашого листа?

— Отримав, — кивнув Онисько. — Ви коли залітали до мене, не бачили, як там мій соняшник?

— Зажди, — стомилася слухати незрозумілі речі Евридіка, — який соняшник? Ми ж його спиляли…

— Пам’ятаєш, як відпливати, я відлучався на хвильку? То я згадав, що маю декілька насінинок і бігав їх садити на місці старого соняшника.

— Зійшов твій соняшник, росте, — відповів прибулець.

— Ми його спеціальними добривами полили, — сказав салатовий, — коли повернешся додому — він вищий за повітку буде. А тепер пора летіти, бо в нас обмаль часу. Заходьте, будь ласка, на борт.

— На чаплі літав, сам по собі літав, — бурмотів Джек, — а на млинцях ще не літав… Ех, де наше не пропадало..

Усі з деяким острахом увійшли до зорельота. Але що їм було робити — не пропадати ж на острові з голоду. За мить літальний млинець перелетів через болото і висадив своїх пасажирів на трав’янисті луки.

— Де ж ти роздобувся на таких дивних знайомих? — спитав Кузя, коли зореліт розчинився в небі. — І що воно за макуци? Ми нічого не второпали.

— Ну, гаразд, — сказав Онисько. — Однаково вже вечір скоро — лаштуватимемо нічліг, розповім вам про знайомство з прибульцями.

Коли Онисько закінчив оповідати свою надзвичайну історію про подорож у далекий космос, у небі вже замерехтіли яскраві травневі зорі.

Розділ VII,
у якому друзі стають мокрими як хлющі, ніхто не грає на тромбоні, Одарочка ліпить гірчичники і всі сподіваються на краще

Рано-вранці Онисько та компанія продовжили подорож до бабусі. Вони прямували луками у густій траві до лісу, що темною смугою виднівся вдалині і єднав землю з небокраєм.

Сонце ще не встигло піднятися високо і висушити росу, що рясно обсіла кожну травинку. Тож друзі, подолавши лише декілька метрів зеленого лучного килима, вже були мокрі як хлющі.

— Казав же, — роздратовано бурчав Джек, — давайте трохи зачекаємо. Ні, їм на місці не сидиться… Я не здивуюсь, як ми завтра всі повмираємо від нежитю.

— Ти, Джеку, полюбляєш перебільшувати, — дошкулив жукові Онисько. — Від роси ще ніхто не помирав. Ну, намокли трохи, то й що? Зараз