Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

До виходу в сад, де принц гомонів з гістьми, було недалеко. Але ця відстань лякала мене більше, ніж коли б мені треба було пробігти під ураганним вогнем.

Дами, що, як мені гадалося, могли б мене рекомендувати, були в саду і всім захоплювалися, хоча насправді нудьгували. Поки такі прийняття в розпалі, винести якусь думку про них годі. Ціну їм можна скласти лише назавтра, коли вони стають предметом зацікавлення незапрошених. Письменникові справжньому, вільному від дурного шанолюбства багатьох літераторів, при читанні статті критика, який завжди хвалив його, а тут, перераховуючи пересічних авторів, його навіть не згадує, — такому письменникові ніколи дивуватися: його кличе робота. А світська жінка б’є байдики і, прочитавши у «Фігаро»: «Вчора принц і принцеса Ґермантські давали великий вечір» тощо, вигукує: «Як же це так? Три дні тому я цілу годину розмовляла з Марі-Жільбер, і вона мені нічого не сказала!» — і починає сушити голову, чим же вона не догодила Ґермантам. Треба сказати, що запрошені на раути до Ґермантів бували часами здивовані не менше, ніж незапрошені. Смолоскип цих свят спалахував тоді, коли ніхто цього не сподівався, і, бувало, кликав тих, кого принцеса Ґермантська не згадувала вже кілька років. А майже всі світовці — люди такі нікчемні, що судять про свого ближнього з того, настільки ті гречні; якщо їх запрошено — люблять його, а згордовано — ненавидять. А втім, про згордованих: принцеса нерідко не запрошувала навіть деяких своїх друзів з остраху розгнівити «Паламеда», який їх відлучив. Отож я міг бути певен, що вона не говорила про мене з бароном де Шарлюсом, інакше мене б тут не було. Зараз він стояв плечима до саду, обік німецького посла, спираючись на поруччя парадних сходів, які вели до палацу, і, крім кількох шанувальниць, що обступили барона, майже затуляли його, кожен гість мусив підходити, щоби з ним привітатися. Він відповідав на уклони, називаючи імена та прізвища. Тільки й чулося: «Добрий вечір, пане дю Азе, добрий вечір, пані де ла Тур дю Пен-Верклюз, добрий вечір, пані де ла Тур дю Пен-Ґуверне, добрий вечір, Філібер, добрий вечір, люба посланнице» тощо. Це безугавне дзявкання уривалося доброзичливими настановами або ж запитаннями (при чому барон не слухав відповідей), ставленими стримано привітним, удавано байдужим тоном: «Дивіться, щоб донечка не застудилася, в саду завжди вогкувато. Добрий вечір, пані де Брант! Добрий вечір, пані де Макленбург! А чи панночка приїхала? У своїй чудовій рожевій суконьці? Добрий вечір, Сен-Жеран!» Звісно, в баро-новій поставі відчувалася пиха: де Шарлюс знав, що він — один із Ґермантів і відіграє неабияку ролю на цьому святі. Але тут була не тільки пиха, для людини естетично розвиненої саме слово свято набирало відтінку пишноти, збуджувало цікавість, ніби це було не свято, влаштоване світовцями, а свято відтворене на полотні Карпаччо або Веронезе. Ба! Німецький принц, яким був пан де Шарлюс, десь-найпевніш уявляв собі свято з «Тангейзера». А собі здавався маркграфом, який під брамою до Вартбурзь-кого замку для кожного гостя знаходить доброзичливе слово, тоді як їхній вхід до замку чи до парку вітає довга, раз у раз підхоплювана знову фраза славетного маршу.

Треба було на щось, одначе, зважитися. Я бачив під деревами жінок, з якими був так чи інакше знайомий, але зараз вони здавалися мені зовсім іншими, бо гостювали у принцеси, а не в її кузини, і сиділи не перед тарілками з саксонської порцеляни, а в затінку каштанів. Вишуканість оточення тут не грала ролі. Навіть якби принцеса мала оточення скромніше, ніж «Оріана», я б хвилювався не менше. Коли в нашій вітальні гасне електрика і приносять гасові лампи — для нас також усе переінакшується. З нерішучости мене вивела маркіза де Сувре. «Добрий вечір! — привіталась вона, підходячи до мене. — Ви давно не бачили ду-кині Ґермантської?» Вона, як ніхто, вміла надавати таким фразам інтонації, яка доводить, що вона проказує їх не з безнадійної глу-поти, як ті, хто не відає, що сказати, й щоразу згадує спільних знайомих, хоча знайомство це надто далеке. Навпаки, її погляд, чуйний і значущий, промовляв: «Не думайте, що я вас не впізнала. Ви — той молодик, що я бачила у дукині Германської. Я добре пам’ятаю». На жаль, опіка, яку мені заповідало це речення, дурне на перший погляд, а насправді з тонким прицілом, виявилася надзвичайно вутлою: вона одразу розвіялася, коли я наважився з неї скористати. Маркіза де Сувре мала своєрідний хист: якщо треба було закинути за когось добре слівце перед зверхни-ком, то прохач вірив, що вона йому протегує, а зверхник у те, що вона нічого не хоче зробити для прохача, і завдяки такій її гнучкості прохач відчував до неї вдячність, а високопоставлена особа могла з чистим сумлінням не вдарити палець об палець. Тож коли, заохочений гречністю цієї дами, я попрохав її відрекомендувати мене принцові Германському, вона, вибравши мить, коли господар дому на нас не дивився, по-матірньому взяла мене за плечі й, усміхаючись до принца, який саме одвернувся і бачити її не міг, вдавано ласкаво, для годиться, попхнула мене в його бік, але я залишився стояти, як стояв. Ось як вони падлючать, ці люди з вищого світу!

Дама, яка привіталася до мене, називаючи мене на ймення, була ще підліша. Ведучи з нею розмову, я все пригадував, як же її звати: добре пам’ятав, що десь із нею обідав, пам’ятав, про що ми тоді гомоніли. Проте моя увага, звернена вглиб, де крився спомин про неї, не знаходила її ймення. І все ж воно там було. Моя думка ніби розпочала з ним таку собі гру: вона силкувалася вхопити його обриси, його заголовну літеру, а потім вияскравити його все. Шкода праці: я відчував приблизно його масу, вагу, що ж до форм, то, зіставляючи його з ледве видимим бранцем, скуленим у темному внутрішньому кам’яному мішку, я казав собі: «Ні, не те». Звісно, я міг би вигадати найхимерніші імена. На жаль, тут треба було не творити, а відтворювати. Будь-яка розумова робота легка, якщо вона не уярмлена дійсністю. Та зараз я був у ярмі. Аж це ім’я зринуло мені все до павутиночки: «Віконтеса д’Арпажон». Ні, я не так висловився: зринуло, як мені гадається, несамохіть. Так само я не вірю, щоб безліч пов’язаних із цією дамою благеньких спогадів, які