Читати книгу - "Комашина тарзанка"

статевої психології і звичаєвості минулих століть вганяли Сарону в мрійливий меланхолійний настрій.

Окремі лекції, як і окремих професорів, пригадати було значно важче. За винятком хіба що курсу з психології, який читала пані Людмила. Чомусь всі називали її просто пані Людмила, ніхто не звертався по батькові. Її прізвища Сарона пригадати також не змогла. Пані Людмила була знаною у всьому університеті, і не лише тому, що психологія чомусь вважалася обов’язковим предметом як у гуманітаріїв, так і на технічних факультетах. Сарона не мала нічого проти такої обов’язковості, їй подобалася психологія. Але пані Людмила вкладала у це поняття щось дуже своє, не схоже на конвенційні трактування. Сарона відвідала лише кілька її лекцій, про що тепер шкодувала, бо не мала повного уявлення про систему поглядів цієї жіночки. Пані Людмила закручувала своє довге волосся у класичну вчительську «дульку» і завжди куталася у велику хустину з червоно-зеленими квітами і люрексом. Куталася не вона одна, в університетських стінах із товстими мурами навіть у літню спеку бувало прохолодно, але такої кічової хустини і настільки старомодної навіть на ті часи «дульки» не було більше ні у кого з викладачів. Цим педагогічний склад університету вигідно відрізнявся від шкільних вчительок.

На першій же лекції пані Людмила намалювала на дошці щось на зразок людського скелета, її малюнок нагадував дитячий. Десь у ділянці живота вона поставила хрестик, від нього вбік провела риску і написала під рискою «душа».

– Душа – центральне поняття людської психіки, – диктувала пані Людмила, а помітивши, що розгублена аудиторія не конспектує, повторила: – Записуйте: Душа тире…

Зловивши на собі суворий погляд пані Людмили, Сарона записала: «Душа людини вірить у Бога, і саме вона є елементом зв’язку між Богом і людиною. Щось на зразок пошти. Якщо ви хочете звернутися до Бога, вам необхідно знати, де саме знаходиться душа».

У такому ж стилі відбувалися всі лекції пані Людмили, на більшість із яких Сарона не ходила. Але здати іспит у неї виявилося зовсім не просто. На іспитах пані Людмила вимагала від кожного дуже детального вказання місця, де саме у людини знаходиться душа, і приблизні малюнки її не влаштовували. Рекордом став один із курсів філологів, де іспит зі 100 чоловік з першого разу здали тільки 10. Саме ці десять і були єдиними, хто ходив на пари пані Людмили.

Сарона вже не пам’ятала, чи вдалося їй здати іспит і з якої саме спроби, але пані Людмила виявилася однією з небагатьох викладачів, хто залишився у її спогадах.

Через якийсь час вона отримала першого листа від адміністрації.

Шановна пані!

У відповідь на ваше клопотання раді повідомити про перше розширення ваших повноважень. У разі втрати попереднього листа ще раз дозвольте подякувати, що ви погодилися виконувати запропоновані вам обов’язки і виявили таку старанність.

Сподіваємося, умови вашого проживання та побуту задовільні.

З найкращими побажаннями. Дирекція.

Наступного дня її перевели до просторішої і світлішої кімнати поверхом вище, і цього ж дня вона вперше вийшла з готелю. Під час першої своєї прогулянки околицями готелю Сарона хвилювалася. Це було незвичне хвилювання, бо воно, як і все тепер у її житті, було цілком позбавлене подиву. Вона сприймала усе побачене ніби само собою зрозумілі речі, про існування яких завжди здогадувалася, а ось тепер побачила на власні очі. А хвилювання її було пов’язане з цілком новим відчуванням добре знаних і не зауважуваних колись речей – відчуттям на шкірі, коли її лоскоче легенький вітерець, шурхотом піску під ногами, краплями дощу в долонях, запахом довколишнього лісу.

Готель розташувався посеред густого і доволі негостинного лісу, в якому можна було знайти лише кілька приємних для прогулянки стежок. Одна з них вела до цвинтаря, доволі дивного, бо більшість могил на ньому ще порожні, але на плитах написані імена, прізвища і дати народження майбутніх мерців. Найближче до входу, оточена окремим ланцюгом, була розташована могила, на плиті якої імені не було. Побачивши цю могилу, Сарона чомусь відчула себе незатишно і повернулася назад до готелю на ватяних ногах, роздягнулася і відразу ж лягла спати. Їй снилося, що вона щодня ходить на цвинтар, намагаючись не пропустити момент, коли на порожньому надгробку з’явиться її власне ім’я і дата смерті, але їй постійно щось заважає дійти до цвинтаря – то раптова негода, то хвороба, то зміна настрою. Прокинувшись наступного дня, вона зрозуміла, що і справді тепер постійно ходитиме до цвинтаря. Зрештою, місць для прогулянок тут було обмаль.

Вона розуміла, що лист від дирекції і розширення повноважень якось пов’язані, мабуть, тепер час від часу вона отримуватиме ще більші повноваження, а рано чи пізно отримає повноваження необмежені.

Вночі вона прокинулася від раптового усвідомлення. Ланцюг, уся справа в ланцюгу. Це такий самий ланцюг, який давно, ще у часи її глибокого дитинства, лежав під ліжком.

Перший сегмент ланцюга прийшов поштою, коли батько приїхав із заробітків додому на кількатижневий відпочинок. Побачивши поштове повідомлення про посилку, мати здивувалася, і дорогою зі школи вони з Сароною зайшли на пошту. Пакунок виявився невеликим, але надзвичайно важким. Він з усіх боків був обліплений американськими поштовими марками, а в кутку пакунка нерозбірливими каракулями була написана адреса. Мама довго вдивлялася у літери, поки змогла розпізнати прізвище вуйка Стефка. Сарона пригадує, як важко їм було нести пакунок, врешті вони розплутали щедрий клубок шнурівок і волочили загорнутий у поліетилен вантаж за собою по снігу.

Вуйко Стефко багато років назад якимось хитрим способом утік до Канади. Його мати, пані Стефа, жила у сусідній хаті, біля Сарониної баби і діда. Батько вуйка Стефка загинув на війні, а він уже багато років регулярно надсилав матері пакунки з аспірином, кавою і ангоровими светрами. Аспірин і каву пані Стефа роздавала знайомим і сусідам, а светри, чомусь всі до єдиного яскраво-рожеві, дбайливо складала на горищі, де ними ласувала міль. Але дбайливість єдиного сина дуже її зворушувала, і вона могла годинами розповідати, який Стефцьо молодець.

Вуйко Стефко працював на будові, де з ним трапився нещасний випадок, внаслідок якого він майже зовсім втратив слух. Відтоді фірма виплачувала йому щедру пенсію, на яку вони з дружиною купили собі будиночок за містом, а потім дружина також покинула мити посуд у великому ресторані, чим раніше заробляла на життя. Дружину звали Люська, і вона також була з бабиного села, втекла до Канади разом із вуйком Стефком. Дітей у вуйка Стефка з Люською не було.

Що два роки вуйко Стефко і Люська приїздили на