Читати книгу - "Казки для бабусі"

у такт із його тремтінням. Санітар міг побитися об заклад: телевізора у відділенні для буйних чаклунів не було. Довідатися про те, що трапилося з Бугаєвим, пацієнт не міг анізвідки.

Однак маг про це знав.

— Він такий божевільний, як я або ви, — висловив свої сумніви молодий санітар літньому колезі. — Просто він відчуває те, що прості люди відчувати не здатні. І хоче нам допомогти, допомогти розібратися з тим, що ми самі ж і вигадали. Із законами.

— Ти так вважаєш? Так знай: він найнебезпечніший псих з-поміж усіх, що тут лежать!

— Але чому! Що він такого натворив?

— А оце й натворив. Використав свою магічну силу і владу для боротьби з порушеннями закону.

— То що в цьому поганого?

— Молодий ти ще, дурненький. Нічого в житті не тямиш.

… Санітар ще і ще розмовляв із чарівником. Той ні про що не просив його. Вичікував, коли юнак самотужки дійде якогось рішення. І та мить настала.

— Чому ви не вдаєтеся по допомогу до своїх джинів? — поспитав якось юнак, вислухавши розповідь старого про те, яких прикрощів зазнають люди віддаленої місцевості од губернатора. Той злочинно переступав всі закони. — Чому? До мага з дванадцятої палати його духи проникають безперешкодно. І він завжди учворює якусь капость. Учора, приміром, замінив у душовій воду на гас.

— Він несповна розуму. Духи в нього — такі ж самі. А мої джини — цілком нормальні істоти. Повсякчас, коли я прошу їх покласти край якомусь беззаконню, вони приходять на мій поклик. А біля воріт їх зустрічає лікар. Пояснює, що я тяжко хворію. І джини йдуть собі геть. Самі поміркуйте, хто при здоровому глузді та ясній пам'яті виконуватиме прохання божевільця? Ні, допоки я тут — нічого вдіяти не зможу. Нічого. А схоже, що я звідси не вийду ніколи. Борше випустять мага-вогневика. Адже я — не гангстер Бугаєв, сподіваюсь, ви це втямили. Нема в мене золотого відмикача, що вмів долати будь-які замки…

Санітарові не коштувало великих зусиль роздобути запасний ключ од чарівникової палати. Трохи складніше було впоратися із сигналізацією. Та все ж одного чудового ранку клініка для душевнохворих чарівників сповнилася гупанням, запізнілим безнастанним дзвонінням, криком та галасом, що зрідка супроводжували тут зникнення найнебезпечніших невиліковних пацієнтів.

— Треба давати дьору, — старший санітар похапцем кидав речі в дорожню валізу. — Серце мов чуло, що цим усе закінчиться.

— Тікати? З лікарні?

— З країни цієї забиратися треба, втямив? Тут тепер таке завариться. Цього діда й минулого разу ледве запроторили сюди. А досі він помудрішав, просто так у руки не дасться…

— Але чому? Чому ми маємо боятися чарівника, який хоче одного: щоб усі дотримувалися законів? Ми ж бо самі склали ці правила, отож і повинні виконувати їх, так?

Старший санітар виразно глянув на молодшого. Але нічого не сказав. Молодий санітар вийшов на вулицю. У повітрі вчувалися терпкі пахощі осені. Зі столітніх дубів довкола лікарні осипалося листя. Невідь чому санітарові здавалося, що оскільки чарівник опинився на волі, то щось неодмінно має змінитися. Але поки ніяких перемін не сталося. А втім, думалось йому, це не так. Просто переміни, які відбуваються з розумінням таких делікатних понять, як справедливість, закон і порядок, глибокі, але невидимі. Їх не відчуєш одразу, як хвилю жару від вогнедишного дракона. Санітар ладен був пошкодувати, що не володів чутливістю чарівника і, отже, не дано йому осягнути суть того, що відбувається. (У тому, що зараз відбуваються значущі й серйозні переміни, юнак сумніву не мав).

Що ж, головне, він учинив, як веліло сумління, і не так уже й важливо, чи позначиться цей результат на ньому особисто. Вагоміше інше; закони, що досі були мовчазними та беззахисними прислужниками людей, наче здатлива глина в негідних руках, тепер набудуть залізної непохитності та могутньої сили.

… Поліцейський транспорт повільно спустився з небес на точно відведену для нього стоянку. Два гінкі джини у формі кримінальної поліції підійшли до санітара й назвала його на ім'я.

— Так, це я, — ступнув їм назустріч юнак.

— Вас заарештовано. Вам висунуто звинувачення в злодійстві та злочинному нехтуванні службовими обов'язками. Вами було викрадено державне майно, а саме — ключ од палати № 34, умисне псування сигналізації, а також сприяння втечі пацієнта, що його утримувано в режимній лікувальній установі. Ви маєте законне право мовчати й скористатись допомогою адвоката.

— Але я… Я…

Неголосно клацнули наручники.

— Я хотів найліпше!

— Шкода, але закон є закон.

Брязнули двері. Поліцейський транспорт сяйнув різнобарвними блискітками сигнальних вогників, нечутно відірвався од землі й полинув ув осіннє небо. Потривожене рухом повітря дубове листя прошелестіло йому навздогін щось невиразне. І запала прозора тиша.

Ілля ХОМЕНКО, Володимир ФОМЕНКО
ОБЕРІГ
Оповідання

Криця брязнула об крицю. Лонг підніс руку — витерти піт. Кольчужні кільця рукавиці наразилися на пластину заборола.

Гіркота розпукла в роті отруйною квіткою, підступила до вуст. Лонг усвідомлював, що ця гіркота стала його супутницею навіки. (Таке діється з кожним, хто звідав несмертельного нападу отруйної стріли оргнора. З тим, хто вижив. Хто отямився, відчув запах цілющих бальзамів та скрадливі розмови лікарів. Хто знову навчився ходити, бачити, розмовляти. Знову став людиною. Але йому вже ніколи не бути таким, як був до того. Цукор видаватиметься не солодшим од полину, а примарні сновидіння дійматимуть місячними ночами…) Але сьогодні не стріла оргнора була причиною. Гіркота з'явилась не через неї.

Похмурою замшілою брилою височів перед Лонгом замок. Давно всіма покинутий. Мертва пустка. Рипить од вітру хвіртка. Щербатою щелепою дракона завис на іржавих ланцюгах розвідний міст. Плющем обросли націлені в небо гострі шпилі веж. Ані клаптя тканини не маяло на потьмянілих флагштоках. А вензель, старовинний родовий вензель на геральдичному щиті, був неначе подзьобаний воронням.

— Невже?.. Невже він виїхав? Зник у численних бойовищах, у