Читати книгу - "Спомини"

зберегти колорит авторської оповіді, а з іншого боку, очистити текст від помилок, що трапилися під час його записування чи друкування на машинці.

Стиль праці Йосифа Сліпого був такий, що більшість своїх послань, листів та інших документів він просто диктував своєму секретарю, після чого той друкував текст і подавав патріярхові на підпис. Патріярх перевіряв текст, вносив у нього поправки і щойно після повторного передруку підписував як остаточний документ. Така послідовність була й у випадку роботи над “Споминами”. Підпис автора стоїть не на рукописі, а на обох редакціях 1965 та 1976 років, тож саме машинописні варіянти тексту із внесеними поправками Йосифа Сліпого мають більшу вартість, ніж рукопис, і повинні вважатися авторитетнішими. Тому для даного видання рукопис відігравав другорядне значення, лише як джерело для перевірки чи порівняння друкованих версій.

У праці над машинописним текстом “Споминів” не можна також легко та механічно застосовувати підставові принципи критики тесту, такі, наприклад, як “lectio brevior lectio potior”. Це не той текст, у якому можна відділити оригінальну думку автора від пізніших нашарувань та праці редактора. Тут якраз такої праці редактора бракує. До того ж усі доповнення чи виправлення патріярха внесені його рукою, і ними не можна нехтувати. Тому в даному виданні повинен застосовуватися якраз зворотній принцип: “Lectio longior lectio potior”.

Та все ж у кількох випадках ми змушені були використовувати і перший принцип — зокрема тоді, коли речення через велику кількість доповнень або вставок тратить свою цілісність і стає важким для зрозуміння. Наприклад, коли Йосиф Сліпий розповідав про свою родину, він не раз подавав цілу низку імен своїх родичів з короткими характеристиками кожного з них. Згодом, перечитуючи цей уривок, він пригадував ще й інші деталі про чоловіків та дітей своїх тіток, братів і сестер, їхні заняття, долю, місце праці, життя, поховання тощо і дописував ці дані над рядками чи на полях. Якщо все це поставити в один ряд, то речення стає таким перевантаженим, що тратить свою логічність, ба й сам його зміст спотворюється. Цю проблему можна бачити принаймні у трьох місцях “Споминів Йосифа Сліпого про родинне село Заздрість”, зредагованих Іваном Хомою та виданих у 2000 році[29]. Наведемо лише один приклад. Розповідаючи про родину свого діда Романа, Йосиф Сліпий пише:

Дідо Роман любив батька і оженив його зі своєю донькою Анастазією. Один син Йосиф одержав маєток в Заздрості, одну доньку віддав за Сікановича в Настасові, третю Францішку за Василя Сліпого в Заздрості, дуже заможного, четверту Таїсу в Багатківцях, п’яту Розалію за Янковського. Дідо Роман мав ще також братів Гавриїла, Івана і Миколу Дичковських, дуже заможних в Заздрості.

Згодом при перечитуванні та редагуванні тексту Йосиф Сліпий подописував ще й інші деталі про перелічених осіб, причому ці вставки в різних редакціях дещо відрізняються. Після цього Іван Хома звів обидві редакції в один текст, вносячи ці доповнення та уточнення, і в результаті вийшло ось таке довге перевантажене речення (додатки подаються курсивом):

Дідо Роман любив батька і оженив його зі своєю донькою Анастазією. Один син Йосиф одержав маєток в Заздрості, одну доньку віддав за Сікановича, лікар в Настасові, з якої походить суддя Сіканович в Станиславові, тепер у Лондоні, Англія, третю, Францішку, за Василя Сліпого в Заздрості, дуже заможного батька др. Родіона, з якої родини походив полковник стрільців д-р Родіон Сліпий, похоронений у Мюнхені і старший син Тимотей Василевич, четверту, Таїсу, в Багатківцях, п’яту, Розалію, за Янковського, з якої походить Ян Янковський, начальник суду в Станиславові. Наймолодший син Микола унаслідив у спадку маєток — фільварок у Винявці. Дідо Роман мав ще також братів Гавриїла, Івана і Миколу Дичковських, його син Григорій Дичковський, дуже заможних в Заздрості.

Найгірша плутанина при такій редакції вийшла з дітьми сестри Йосифа Сліпого — Францішки та Василя Сліпого. Їхній син Родіон згаданий аж двічі (хоч йдеться про одну і ту ж особу), а через невдалу пунктуацію важко зрозуміти, хто похований у Мюнхені: Родіон чи його старший брат Тимотей. Подібна ситуація і з останньою вставкою про Григорія Дичковського, бо не зрозуміло до кінця, чий він син. У цьому та подібних випадках, звичайно ж, було б недоречно дотримуватися принципу “lectio longior lectio potior”, бо збереження вставок так, як вони були внесені, не лише перевантажує і так довгі речення, а й вносить зайву плутанину. Щоб цього уникнути та зберегти ясність і цілісність оповіді, були застосовані дві основні тактики. Якщо така додаткова інформація є лише дрібним уточненням чи доповненням, то вона — подається в дужках; а якщо ж ці доповнення більш розбудованого типу і творять окреме підрядне чи самостійне речення, то їх виносимо за межі основного тексту, у примітки.

Іншим важливим питанням при підготовці тексту до друку був вибір пріорітетної версії машинопису. Можна допускати, що перша редакція 1965 року була написана ще зі свіжої пам’яті і мала б бути першорядною. Однак друга редакція теж містить важливі виправлення й уточнення, яких бракує в першій редакції. Подекуди ці виправлення й уточнення Йосифа Сліпого майже ідентичні в обох редакціях, але переважно вони ваємодоповнюючі і не суперечать одні одним. Отже, можемо зробити висновок про рівноцінність обох версій і трактувати їх як однаково авторитетні. Тому в нашій публікації усі поправки патріярха, якщо в них нема суперечностей, були внесені у текст “Споминів” без ніяких зауваг, і тільки там, де є різночитання, альтернативні версії наведені у примітках із покликанням на відповідний машинопис. Оскільки жодна з редакцій не має переваги над іншою, то у випадку різночитань важко визначити, котрій із них слід надати перевагу. Переважно таке рішення є суб’єктивним. А щоб уникнути надмірного суб’єктивізму, в цьому виданні