Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Лихо давнє й сьогочасне, Панас Мирний

Читати книгу - "Лихо давнє й сьогочасне, Панас Мирний"

154
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17
Перейти на сторінку:
дочувала, до Марини те не доходило. В теплі та в добрі вона згадувала ті лихі години, що їй приходилось переживати, і дивувалась, як то вона їх пережила.

- Було таке - ні зернини, ні соломини! їсти нічого, топити нічим. Коли б не паничів тік, то досі б з голоду опухли!- хвалилася вона німцеві й розказувала, як Килина поміж кучугурами попелу знаходила недогорілі снопи й носила їх ніччю, щоб ніхто не бачив, додому.

- Там ще багато є хліба, якби вимолотити,- додала.

- Ну, та й що з того? Куди той хліб годиться?- спитався німець.

- Люди б поїли.. За одробіток позабирали б,- одказала Марина.

Німець чогось мугикнув, а на другий день, на диво всій Одраді, звелів до току машину котити, недогар'я молотити.

Йшлося вже до різдва. Люті морози скували землю, прикрили її снігом глибоким. Пошесть на людей почала стихати - чи то холод її задавив, чи всі ті, кому суджено було вмерти, перемерли. Зостались тілько ті, до кого й смерть боялася приступити; зосталися задля того, щоб повідати нащадкам, чого то чоловік не переживе та не перенесе!.. Хліба, справжнього хліба, вже давно не стало. Той хліб, що їли люди, був випечений з усякої всячини: там була й полова з остюками, і земля з куколем та горошком, і жолудів підкидали задля смаку. Такий хліб тілько заможніші їли, а біднота й того не знала; надолужувала картоплею, буряками, та й те вже було на сході, і те матері видавали видавцем дітям, наказуючи, "не все зразу жерти". То був справжній голод, голодне лихо, що примушувало про все на світі забувати, про себе одного дбати… Одрадяни, як ті вовки, тинялися по вулицях та по городах, розривали кучугури снігу, сподіваючись знайти на смітнику який-небудь завалящий огризок; виходили за село в чужих однімати; вигонили голих і голодних дітей милостині прохати; били тих, що нічого не приносили додому.

Тоді саме німець гукнув по селу:

- Хто хоче хліба до нового врожаю позичити або за одроб'іток взяти, йди до двору!

Як та галич, налинули одрадяни у двір, до комор, з мішками та лантухами. А там уже Марина стояла та ключами побрязкувала.

- Бачте, добрі люди! Чула я, що ви мене кленете та проклинаєте… А за віщо? Що ж мені було робити, коли панич не схотів вам землі віддати? Чим, каже, вони будуть платити, коли їм і самим їсти нічого?.. Хіба не правда то? А ви кленете!.. Та сількісь! Я злого не пам'ятаю і от вам ще в пригоді стала. Якби я не вговорила Карла Карловича вам хлібом допомогти, з голоду б усі пропали! - стріла вона одрадян з докором.

- Та то лихі наші вороги отаке на нас наклепали!

Щоб ми та вас? Щоб ми та вам?.. Та хай бог боронить!-кланяючись, белькотали одрадяни.

Марина, вдягнена в криту сукном кожушанку, зап'ята товстим шерстяним платком, у добрих юхтових чоботях, не дослухалася, що їй казали люди; вона, як та дзиґа, крутилася, наказувала робочим, щоб, вигрібаючи із засіків борошно, не дуже мірки вивершували й насипали в підставлені людьми мішки та лантухи. Вона лічила, скілько кому всипано, а німець тута ж сидів за невеличким столиком та записував. ^

Вернулися одрадяни додому з повними мішками за плечима, раді та веселі. Жінки кинулись до мішків борошно обдивлятись.

- Чого ж се воно чорне? іПополам із землею? - питали жінки.

- Де там земля? То воно трохи з горілим, бач же й димом припахає… Спасибі й за це!-дякували чоловіки.

Вчинили те борошно, хліба наробили, спекли… То не хліб білий з борошна, то кізяк чорний з попелу та гарі!.. А проте, смакуючи, їли та дякували Марину.

- За що ви їй дякуєте? - питали жінки.- Воно ж треба за те горіле колись добрим віддавати.

- Коли-то буде та віддача? А вона тепер запомогла!- одказували чоловіки.

А Марина того ж таки вечора, наливаючи чай німцеві, казала:

- Бач, якби не я, то ви б і не догадалися горіле в діло пустити! А тепер, як літа діждемо, назад добрим вернемо.

- Бо твой мужик - дурак! - одказав німець, заїдаючи солодкий чай пухкою з маслом булкою.

Через тиждень після сього несподівано вернувся в Одраду дід Улас. Старий та немічний, він ледве волочив ноги, обпираючись на довгу ґирлиґу. Обличчя в нього було сухе, як кістка, жовте - аж чорне, борода рідка, як молоко - біла, одні густі брови чорніли, настовбурчившись над запалими очима.

- То смерть іде! смерть прийшла! - гукали хлоп'ята, тікаючи врозтіч від діда Уласа, як він ковиляв через село до своєї хати.

Не веселим привітом, не теплом та радістю стріла Уласа його хата; вона дихнула на нього холодом пустки; забитими дверима та чорними дірками замість шибок примушувала його повертати назад.

- От ти й знай!- промовив Улас, поглянувши на хату.- Пустує… Та, здається ж, вона?.. Здається, я не помилився? Де ж Марина ділася? Невже й її довелося пережити!

Дід Улас почвалав довідатися про Марину до зборні. Там він дізнався, що Марина тепер угору пішла, панією стала. Люди йому розказали все про Марину: і як вона своїх обійшла, як дочки не пожаліла, як тепер людей наділяє горілим хлібом.

- На, дідусю, сам розкуштуй, що нам доводиться їсти!- казали йому одрадяни, тикаючи Уласові шматок хліба, сухий та чорний, як кізяк.

Дід Улас узяв шматок хліба, мовчки подивився на нього й сховав за пазуху.

Переночувавши в зборні, він на другий день подибав у двір провідати Марину.

Марина спершу не хотіла до його вийти, думала - За милостинею старець приплентався.

- Одріжте шматок хліба та винесіть йому!- порядкувала Марина.

Слуга вернулася з шматком назад і повідала господарці, що дід не за милостинею прийшов, а хоче бачитися з самою господинею.

Нехотя вийшла до його Марина.

- Чого тобі треба, діду?

- Не пізнаєш мене? - міряючи очима, спитався Улас.

- Господь тебе знає, хто ти. Багато вас швендяє тепер! - неласково одказала Марина.

- Може, й багато; чув я - голодом господь карає… А, певно, в тебе був один тілько дід Улас? Пам'ятаєш його?..

- То ти будеш дід Улас? Пам'ятаю,- як же не пам'ятати? Колись мені у великій пригоді став… Чого ж тобі, діду, треба?

- Чого треба, питаєш? Тебе бачити… на тебе подивитись. Бач, ти тепер не та стала, що була колись.

Пам'ятаєш, як дід Улас переховував тебе від лиха?

- То давно було!- якось вирвалось у Марини.

- Давно, кажеш? А тепер? - спитав дід Улас,

1 ... 16 17
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лихо давнє й сьогочасне, Панас Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лихо давнє й сьогочасне, Панас Мирний"