Читати книгу - "Пульс Всесвiту, Володимир Бабула"

мiстом, а їхав саме сюди.

Тручи лоба, я розгублено озирався довкола. Раптом з пiд'їзду найближчого будинку вибiг i попрямував до мене широкоплечий засмаглий чоловiк.

— Пробачте, пробачте, професоре! — кричав вiн ще здалеку. — Ви гадаєте, я не хотiв вас зустрiти?.. Зовсiм вилетiло з голови, коли отой бiсiв поїзд… Зараз пригадав i мчу як шалений, щоб вас привiтати!.. — Вiн пiдбiг до мене, мiцно потиснув менi руку. — Чи пригадали ви, де лишили портфель?.. Бенко дзвонив менi з цього приводу… Там щось важливе?..

Столяров усе ще почував себе нiяково, тому безперервно говорив.

— Шкодую, що вам доведеться урвати вiдпустку, — ми повиннi негайно повернутись до Африки. Ви вже знаєте про нещастя?.. Правда, обiйшлося без жертв, але все одно прикро… Пропав i мiй намiр вiдвiдати з дiтьми Гаванськi острови…

— Про яке нещастя ви говорите? Я нiчого не знаю! — сказав я наче ввi снi.

— Якiсь помилки в розрахунках або, може, знову ота нечиста сила, що накаверзувала нам уже чимало… Згадайте хоча б смерч, який розкидав геть усю лабораторiю.

Я чомусь засмiявся таким дивним смiхом, що Столяров урвав свою розповiдь:

— Ви погано себе почуваєте?.. У вас якось дивно блищать очi…

— Нi, нi, розповiдайте, будь ласка. Що ж, власне, трапилось у Букавi?

— Вночi проти недiлi в конструкторському залi пролунав жахливий вибух. Манго та Ван-Гоот прибiгли туди i побачили в стелi дiрку, як вiд снаряда…

— Я це вiдчував!.. Непередбачене екранування… — прошепотiв я. На мить у мене потьмарилось в очах, до горла пiдкотилась нудота. Голос Столярова лунав десь здалеку.

— Навряд… Спочатку ми теж так думали. Але всi предмети були на мiсцях. Стелю пробило в пiвденному крилi зали, зовсiм не там, де ми могли сподiватись.

Знову в мене запаморочилась голова: я вiдчував, що майже втрачаю свiдомiсть.

— Я це припускав… Портфель… — насилу сказав я i, схаменувшись, рвучко махнув рукою: — їдьмо!

— От тепер я вас упiзнаю, професоре! — засмiявся з полегкiстю Столяров. — "Хто бореться з чортом, той не боїться рогiв i копит!" — так, здається, ви казали?

Ми пiдiйшли до машини, яка стояла бiля пiд'їзду. В неї не було колiс, але це мене не здивувало. Цiлком пiдсвiдомо я зафiксував, що це — остання модель лiтаючого автомобiля; хотiв щось запитати у Столярова з цього приводу, але одразу ж забув, що саме.

Коли заспiвали турбiни i лiтаючий автомобiль легенько, як пiр'їнка, пiднявся в повiтря, я запитав байдуже:

— Куди ми iдемо?

— На аеродром! — вiдповiв Столяров. — Чи у вас ще е справи в Москвi?

Я заперечливо похитав головою: нiяких справ у Москвi в мене не було i не могло бути.

Осяяне сонцем мiсто зникало за обрiєм. Пiд нами нескiнченною сiрою стрiчкою пливла автомагiстраль; обабiч неї пролiтали заснiженi ялини.

Ми обидва мовчали. Столяров усю свою увагу зосередив на керуваннi машиною, а я поринув у неспокiйнi, хаотичнi думки. З часом мене подолала втома. Я заснув i прокинувся тiльки на аеродромi.

— Зупинимось у Празi, щоб ви попрощалися з сiм'єю, чи полетимо прямо? — запитав Столяров.

— Краще прямо, — вiдповiв я збентежено. Мене лякала навiть думка про зустрiч з чужою дружиною та дiтьми. Любов вiдрiзнить фальшиву монету вiд справжньої; хоч як я скидаюсь на того професора, його дружина одразу ж розпiзнає, що я тiльки двiйник її чоловiка… А що буде, коли я зустрiнуся з справжнiм професором?

Прогулянка у невiдоме

Ракетоплан нацiлявся своїм гострим носом просто в центр Сонця, як магнiтна стрiлка на полюс. Крiзь протилежне вiкно з темного небосхилу до кабiни зазирав блiдий Мiсяць.

Незвичайнiсть обстановки не хвилювала мене. Я байдуже поглядав на хвилястi смуги хмар глибоко внизу; одноманiтне гудiння двигунiв заколисувало.

— А все ж яка чудова штука життя! — несподiвано пролунав у тишi хриплуватий голос Столярова. — Ми — стара гвардiя, професоре, i зазнали чимало. А наша молодь навiть не усвiдомлює, якою цiною забезпечено мир i добробут, їм здається, що iнакше й не може бути… Ви не уявляєте, як я обурююсь… А коли бачу, як мої дiти задля забавки щось руйнують i це тiльки тому, що всього вдосталь, — я просто шаленiю…

— А чи не виннi ви самi в цьому? — запитав я зловтiшно. — Дiтей не можна балувати. Я знаю кiлька родин, де батьки ладнi гопки скакати, аби догодити дiтям, а що з того? Коли не навчати людину в дитинствi шанувати чужу й свою працю, то навряд чи вона цiнитиме щось i будучи дорослою… А втiм, це загальнi мiркування. Я не педагог i не маю досвiду виховної роботи.

— А як же вашi Петро та Михайло? — сердечно засмiявся Столяров. — Вашi хлоп'ята — чудовi. Через кiлька рокiв вони нас залишать позад себе.

"Петро та Михайло… Петро та Михайло — рiднi, близькi iмена! Чиї це сини — мої чи того невiдомого професора?.. Та нi ж, я вiдчуваю дотик їхнiх рук, чую їхнi голоси… Чи, може, це менi колись примарилося?"

— Погляньте, професоре… — Столяров по-своєму витлумачив мою мовчанку i вирiшив перевести розмову на iнше. — Не вперше я лiтаю цiєю трасою, але кожного разу по-новому захоплююсь тим, що бачу внизу. Власне, не бачу, а уявляю, — засмiявся вiн. — Коли б не хмари, ми пiвгодини тому милувалися б головними спорудами каналу, що з'єднує Чорне море з Каспiйським… А зараз — греблями на Нiлi, обводненою Сахарою… Стривайте, я ввiмкну телеекран!

Столяров клацнув вимикачем. Перед нами раптом нiби розвiялися хмари, вималювалась блакитна стрiчка Нiлу. Промайнули всесвiтньовiдомi пiрамiди на його березi, а за ними потяглися нескiнченнi смуги пальмових гаїв.

— Якi прекраснi цi творiння людських рук! — задумливо промовив Столяров. — Ще так недавно в цих пiсках брели виснаженi спрагою каравани, i пальмовi гаї з'являлися перед ними тiльки як марево… Ми дивимось зараз на чудо, про яке ранiше могли хiба читати у фантастичних романах…

Столяров спiвав таку