Читати книгу - "Знайди мене"

й ледь стиснув. – Подивись на мене. Це справді таємниця, і ти не повинна нікому казати, навіть мамі.

Марічка всміхнулася крізь сльози й кивнула. Вона вже дуже давно нікому не розказує своїх секретів.

– Добре. Ти знаєш, я будую будинки. Зараз не просто будую – я проєктую їх, і… мені добре платять. Минулого місяця я купив ділянку в гарному районі й уже зовсім скоро почну будувати будинок. Для нас. Яку ти хочеш кімнату?

І сльози знову потекли, радісні, щасливі сльози. Заради такого вона згодна ще потерпіти, тепер це буде навіть легко, бо є про що мріяти – власна кімната в домі, який збудує тато.

– Наступного разу я покажу тобі ділянку. Я вже заклав сад і вибрав місце для ставочка. А зараз ходімо, купимо тобі справжній набір для малювання…

Через пів року мама й Валєра розписались. Тихо, скромно, із мінімумом гостей. Мама здавалася щасливою, і Марійка подумала, що і їй нарешті перепаде трошки щастя. Жінка з радістю позувала з нею для сімейних фотографій, тішилася перед друзями розумницею донькою, а наступного дня Валєра сказав Марійці, що дівчинка поводилася не дуже скромно. Мама змовчала. Нічого не змінилось.

Марійка вже навіть не плакала. Вчорашнє тепло безслідно розтануло, оголивши образу й злість. Дівчинка автоматично виконувала свої домашні обов’язки, ігнорувала зауваження Валєри, хоч знала, що він за це дорікатиме мамі, вони посваряться, і мама образиться саме на неї – але нічого не могла із собою вдіяти. Їй погано – то чого вона має дбати, щоб було добре комусь. Навіть мамі. Вона ж за весь час жодного разу за неї не заступилась. У такі дні малюнки виходили особливо темними та химерними.

Платні курси давали чудовий результат. Марічка досить швидко навчилася базової техніки і зрозуміла, що, попри все, віддає перевагу малюнкам олівцем. Її захоплювало те, що одним кольором можна зобразити все: об’єм, глибину, тіні, контрасти, темряву, світло, добро, любов і навіть ненависть.

Якийсь час Марійка не помічала, як на неї дивляться в новій компанії. Вона так захопилася навчанням, що не помітила, як заправила довге пасмо гривки за вухо й відкрила всім на огляд свій рубець.

– Ого, яка командоска…

Марійка почула, але усвідомила сказане лише за кілька секунд. Вона повільно підняла голову, і хлопці навпроти швидко опустили погляди. Захотілося зірватися з місця й утекти.

Дівчинка вже встигла забути, як це, коли всі тикають у тебе пальцем. Рана загоїлася, шви зняли, але рубець – товстий та потворний – нікуди не дівся. Він гордо випинав над оком, волосинки брови не росли на ньому, і від того обличчя здавалося ще дивнішим. З неї сміялись, її обзивали, дражнили, штурхали, принижували – здавалося, діти не розуміють, як їй погано, і тішаться кожною її сльозинкою. Звиклось, минулось, забулось. І от знов.

Але цього разу Марічка не піддасться. Тато не для того оплатив ці курси, щоб вона все кинула за першої неприємності. Татові подобаються її малюнки, викладач похвалив на першому ж уроці, і цей несподіваний дар вона не втратить, як обличчя й голос.

Один із хлопців чекав на неї в парку.

– Привіт, я Матвій. Не звертай уваги на Миколу, він ще той тип. Ти класно малюєш, а я досі не вмію робити добру тінь. Покажеш якось?

Марічка закусила губу й дивилася на нього з-під лоба. Зовсім несподівано вона розгубилась і намагалася зрозуміти: він говорить правду чи це сплановано, щоб посміятися з неї.

– Я проведу тебе додому. Добре?

– Добре.

– Супер. Знаєш, я не дуже люблю малювати, але тато поведений на тому, що я буду крутим художником…

Веселий, дотепний та щирий, Матвій фонтанував енергією й сміхом. Забулися незручність та підозрілість, і геть не здавалася завеликою різниця у віці. Лише три роки – зовсім нічого. Уже біля дверей будинку Марійка не стримувала сміху, з усмішкою й заснула.

Наступного тижня після уроку вони пішли в парк малювати лебедів. Пів години, доки дозволяло денне світло, ще пів години на дорогу додому – і Матвій, наче ненароком, цілує її в щоку на прощання.

Марічка зайшла на кухню з усмішкою й зблідла. Мама сиділа за столом, склавши руки на грудях, зі стиснутими губами і злими очима. Посеред кухні стояв Валєра – із ременем у руці.

– Ну, і де ти шлялась?

У Марійки підігнулися ноги. Валєра карбував кожне слово і в той же час говорив тихо. Здавалося, він тільки й чекає нагоди вибухнути криком.

– Я не шлялась…

– Не шлялась? Надворі темно, а ти ще замала, щоб тебе хлопці додому водили. Де ви були?

Він уже кричав, рука нервово стискала ремінь, а Марічка розуміла, що від страху не може говорити.

– У парку… малювали лебедів…

– Лебедів… у парку… малювали… Хто тобі дозволив?

– А мені не треба вашого дозволу!

Сталося. Страх вихлюпнувся злістю, відбився від злості ще більшої, і Марійка вже знала, що він її вдарить. Вона повернулася до мами, але та навіть не ворухнулась.

Перший удар прийшовся на ноги. Обпекло вогнем, віддало у все тіло, з очей бризнули сльози. Марійка відступила, розвернулася, щоб утекти, але його рука лещатами стисла плече, аж їй кінчики пальців стерпли, і посипались удари – один за одним. Дівчина не могла вирватися, не могла захиститись, він тримав її за плече так, що весь біль помножувався стократ. Вона кричала, плакала, верещала – усе намарно. Здавалося, він отримує задоволення від биття – по ногах, сідницях, спині…

– А так тобі… гамнярка… шалава… я тобі покажу… я тебе навчу, як тато не вмів…

І раптом вона вирвалася, розвернулась до Валєри і штовхнула його руками в груди. З несподіванки він заточився й відступив на крок.

– Ах ти ж сучка…

Він знов замахнувся.

– Тільки спробуй ще раз ударити мене.

Він чомусь завмер із піднятою рукою. Марійка не впізнавала свого голосу, не впізнавала себе. Їй боліло все тіло, пекло немилосердно, нила рука, перед очима пливли червоні кола, але вона вже не боялася Валєри. Дівчиною тіпало від образи й ненависті. Він посмів згадати її тата. Образити його. Прийшов на все готове, а тепер командує.

– Ти… що собі дозволяєш?

Як добре, що недавно на відкритому уроці їм розказували про права дітей, про міжнародну конвенцію і про те, що вона діє і в Україні.

– То ти що собі дозволяєш? Хто ти такий, щоб рухати мене? Ще раз удариш, і я піду в міліцію й напишу заяву. Напишу, що ти мене б’єш, бо… бо я не хочу з тобою спати…

– Марія!

Мама зірвалася з крісла, і Марійка наче