Читати книгу - "На траверсі Бета Ліри, Володимир Наумович Міхановський"

Киць у своїх повідомленнях з іншої планети був максимально об’єктивний і не порівнював живі істоти, які могли зустрітися на чужих планетах, з людьми. Цьому завданню і підпорядковувалося “виховання” Киця. За все своє двадцятирічне “життя” Киць жодного разу не бачив людини. Прогулюватись йому дозволялося лише в безлюдній місцевості. І навіть свого “батька”, інженера Макгроуна, Киць ніколи не бачив, бо перед людьми і перед собою інженер завжди вимикав радіокомандою очі-фотоелементи Киця.

Висадившись на Плутоні, Киць мав збирати інформацію про життя цієї планети і передавати відомості на Землю.

Ось нарешті на пульті спалахнуло зелене око. Макгроун завмер. Отже, Киць досяг Плутона. Киць передавав:

“Зустрілися живі істоти. Напевно — тварини. Ознак розуму поки що не виявив. Ходять, переставляючи задні кінцівки”.

Ошелешений Макгроун сидів як статуя, міцно притиснувши долонями навушники. 1 Годину по закінченні передачі інженер не знаходив собі місця. Тепер він покаже цим вискочкам, хто такий Макгроун! Він завжди вірив, що Киць принесе йому щастя. Немає сумніву, що інформація з Плутона, зібрана і передана на Землю його “дитиною”, — буде найвизначнішою сенсацією XXI століття. І ще, чого доброго, шеф візьме його в компаньйони. І дочка шефа, зеленоока Лінда…

Зелене око пульта знову моргнуло.

Макгроун з олівцем в руках приготувався слухати інформацію Киця.

“Тварини поділяються на дві статі, як і більшість земних. Самки мають двоякоопуклу форму. Відзначаються різноманітним забарвленням. До умов життя пристосовані слабо — зовнішнє забарвлення нітрохи не гармонує з природними ознаками: воно кричуще і ще здалеку привертає до себе увагу. Голови їхні закінчуються складними спорудами, іноді прикрашеними зверху пером, а то й цілим гніздом (правда, мої локатори яєць у гніздах поки що не виявили). Не виключено, що ці гнізда служать для носіння дітей (порівняй з земними кенгуру, Брем “Життя тварин”). Примітивне зображення кенгуру, яке я зустрів тут, підтверджує вказану гіпотезу. Пересуваються самки повільно, бо задні кінцівки у них закінчуються гострими і твердими відростками, що заважають ходити. Б’ючись об поверхню твердого грунту Плутона, відростки викликають характерний стук”.

Постукуючи каблучками, в лабораторію ввійшла міс Шелла.

— Сьогодні о восьмій у начальника циклу нарада. Ваш рапорт поставлено першим.

— У мене справи. Передайте, що я затримаюсь, — зневажливим тоном відповів Макгроун.

Міс Шелла злякано ворухнула повіками: дисципліна в Уестерні була військовою.

Вона з жалем подивилася на збудженого Чарлза і шмигнула за двері. Нервові захворювання почастішали серед співробітників Уестерна — недарма у внутрішньому дворі цілу добу чергує машина “Швидкої допомоги”. “І цей, бідолашний, з’їхав з глузду”, — зітхнула вона: стрункому тридцятишестилітньому Макгроуну міс Шелла одверто симпатизувала. Але побоювання міс Шелли виявилися марними. Вже через два дні, закінчуючи свій щосуботній директивний виступ, що транслювався на всі екрани космоцентру, шеф Уестерна сказав: “За видатні успіхи інженер Макгроун з понеділка призначається на посаду начальника лабораторії інформації”.

А повідомлення Киця були все цікавішими і загадковішими. Все доти відоме про Сонячну систему ставилось під сумнів.

Так, в одній з передач Киць радирував:

“Зазначаю, що яскравість Сонця на Плутоні набагато вища за розрахункову і наближається до яскравості Сонця на поверхні Землі. Пояснити цей парадокс поки що не можу”.

— Ми перекинемо всю космогонію! — збуджено сказав шеф, розмахуючи радіограмою перед носом Макгроуна.

Наступна радіограма була така:

“Щойно відвідав будівлю, оздоблену прозорими пластинами. За хімічним складом пластини тотожні з віконним склом. Всередині будівлі, як мені пощастило встановити, міститься водопій для тварин Плутона. Рідина для заспокоєння спраги — судячи з прозорості, це звичайна вода — міститься в закритих посудинах. Звідки беруться подібні посудини, ще не довідався. Взявши посудину, тварина відкорковує її і п’є, причому кількість випитої рідини зовсім не відповідає розміру тіла тварини, а відтак і її потребам. Вода діє на тварин незвичайно. Випивши, вони ніби божеволіють, безглуздо кричать, б’ються між собою. При цьому їхні обличчя червоніють і очі наливаються кров’ю”.

Кар’єра Макгроуна стала темою всіх приватних розмов співробітників інституту.

— Чарлі, диви-но! — говорили вони, боязко озираючись, чи нема штатного підслухувача. — Права рука шефа!

— Заходить до нього без попередження і в будь-який час.

— Але ж те, що він зробив, справді надзвичайне.

— І шеф до нього просто примазується!

Коридором пройшла міс Шелла. Не звернувши уваги на купку людей, що зразу принишкли при її появі, Шелла зникла за дверима нового кабінету Макгроуна.

Чарлз сидів за столом, пихкаючи дорогою сигарою, і щось писав.

— Що там ще? — спитав, не підводячи голови.

— Вас викликає шеф. Треба підготувати доповідь президенту.

— Добре. — Макгроун ледве стримував радісну усмішку.

Трохи затримавшись, Шелла вийшла. Очі в неї були червоні. Підійшовши до вікна в коридорі, вона розгорнула зім’яту ранкову газету і в двадцятий раз перечитала коротку замітку у відділі хроніки:

“Наша газета з приємністю повідомляє дорогим читачам про майбутні заручини професора Чарлза Макгроуна і чарівної Лінди Вільнертон, дочки шановногс президента Уестерн-компані. Заручини відбудуться в четвер, 22 липня”.

* * *

— Ось свіжі повідомлення, бос, — сказав Макгроун, подаючи шефу кілька вузеньких смужок радіограм. — Схоже, що на Плутоні моєму Кицю сумувати не доводиться!

— Нашому Кицю, — м’яко виправив шеф.

“…Ці тварини більшу частину часу перебувають під землею, — повідомляла одна з радіограм. — На відміну від кротів, жителі Плутона досягли високої техніки у створенні підземних жител. Їхнє взаємне недовір’я і ворожнеча такі сильні, що вони ховаються в норах, які заглиблюються на багато кілометрів”.

— Недалеко вони втекли від нас, — відповів шеф.

— Далі ще цікавіше, — докинув Макгроун, недбало розсівшись у кріслі.

“Плутоніани божевільні. З кожним днем я дужче й дужче пересвідчуюся в цьому. Мало того, що вони систематично отруюються, добровільно вдихаючи шкідливий дим спеціально висушеної рослини. Лиш навчившись будувати реактивні апарати (це відрізняє їх од земних тварин), плутоніани начиняють їх смертельним вантажем і підривають на великій висоті. Радіоактивна пилюка опадає на шкіру і їжу тварин”.