Читати книгу - "Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов"

показав Вітя на лавку під крислатим каштаном, де сиділа жінка з дитиною на руках.

— Не бачиш, лавка зайнята.

— І для нас місця вистачить.

— Дивак! Нам по секрету треба. Зрозумів?

Вітя зітхнув і неохоче сів поряд з товаришем на розігріту лавку.

— Матвійович… — озирнувшись на всі боки, зашепотів Альоша, — не Матвійович!

— Матвійович не Матвійович? — У Віті від здивування поповзли догори чорні, наче намальовані вуглем, брови. — Про що ти говориш?

— Скажи, будь ласка, чого він називає себе Сергієм?

Вітя у відповідь лиш зітнув плечима.

— Невже ти не можеш зрозуміти? — розпалився Альоша. — Він колишній дворянин і приховує своє минуле.

— Матвійович — дворянин! — Вітя пирснув у кулак. — Спека на тебе вплинула. Адже, що не кажи, 30 градусів.

— Я серйозно, а тобі все жарти… Чув, як він говорить? Замість квартира — фатера… не магазин, а магазин… Пам'ятаєш, позавчора ми грали у волейбол, що він тобі сказав? — І Альоша, випнувши губи, скопіював: — «Шкілет, а за м'ячем ганяєшся…» Велосипед лисапетом називає, трамвай — транваєм… А сьогодні забув, що малописьменного з себе удає, і пообіцяв презентувати мені півкарбованця на морозиво, якщо я відвезу листа.

— Ну й що з того?

— Ти знаєш, що таке «презентувати»? — запитанням на запитання відповів Альоша.

— Ні.

— От бачиш, у восьмий перейшов, а не знаєш. Почитай книжки. Російські дворяни розмовляли між собою тільки по-французьки. А презентувати — слово французьке. Означає — подарувати. Отже, малограмотний Матвійович знає французьку мову… І навіть латинь…

— Латинь?

— Адже постскриптум — по-латині — написати опісля. Тепер зрозуміло, хто він такий? Шкілет, магазин, транвай, лисапет — все це прикиди, маскування, щоб збити з пантелику.

— Еге ж… — розгублено мовив Вітя. — Ну й справи… І як це тобі вдалося розплутати? Я б ніколи в житті не додумався, що він дворянин!

— Дворянин! Чом би не так. Граф, мабуть, а то й князь. Не менш. Тепер ми його…

— Гаразд, — перебив Вітя. — Згоден. Хай Матвійович граф або навіть князь. А далі що?

— Як то що?

— Вже скільки років Радянській владі! Нічого йому не буде за те, що він граф. Він зараз нічого поганого не робить.

— Нічого поганого?! — вигукнув Альоша і, спохватившись, нахилився до вуха товариша. — А Макогон? А записка? Пам'ятаєш, що в ній написано? «Чекаємо в умовленому місці». Че-ека-ємо! В умовленому місці! Це тобі не просто так, це не випадково. Він не один. Вони змовники. Таємно збираються… І «ЯА» зовсім не ліки, а кличка їхнього ватажка. Тепер дійшло?

— Чого ж ми сидимо?! Треба повідомити в міліцію.

— А хто нам повірить? Засміють. Скажуть — начиталися шпигунських книжок, от і вигадуєте різні нісенітниці. Скрізь шпигуни ввижаються.

— Чого не повірять? А записка. Ти ж сам казав…

— Ми ж її віддали Макогонові. А той, напевне, спалив записку.

— Хай і так. Його викличуть, і він не викрутиться. Ми в очі йому все скажемо.

— Наставляй кишеню. Так він тобі і скаже.

— Навіщо ти віддав записку? — дорікнув Вітя.

— Та в тім і справа, що я оце тільки зараз зміркував, хто вони такі.

— Як же бути?

— Поки що треба стежити. Довідаємось, де вони збираються, хто ще з ними разом. Коли перевіримо, взнаємо більше, — тоді й повідомимо куди слід. Тільки, гляди, нікому про це, нікому анітелень.

— Не маленький. Розумію, але…

— Завжди в тебе, Вітько, «але» та «але»!

— Не перебивай, а краще вислухай. Вчора ще дужче припікало, ніж сьогодні, а Півень у валянках вийшов. Ну який же з нього шпигун?

— Звідки ти взяв, що він шпигун?

— Сам казав.

— Я? Ніколи не казав. І не думав. І як ти слухаєш? У Матвійовича були палаци, маєтки, слуги, а під час революції все забрали. Ясно? От він і незадоволений Радянською владою. Хоче повернути старий лад, щоб знову був цар, щоб знову заволодіти своїми багатствами. Матвійович не шпигун, а… монархіст!

— Про що ти, Альошко, говориш? Від монархістів давно і сліду немає.

— І сліду немає? Приходь до нас, я дам тобі журнал «Новое время», там надруковано спогади Любимова, сина царського губернатора; після революції їхня родина емігрувала в Париж. Він пише, що за кордоном багато всіляких білогвардійських організацій. Свої газети видають і навіть є якийсь Кирило Володимирович. Російським царем себе називає. А ти кажеш, монархістів немає.

— Все одно, — не згоджувався Вітя. — Вони шпигуни і збирають дані для іноземних розвідок. Я про це навіть читав десь. Не думай, що лише ти один читаєш.

— Не будемо сперечатись, — примирливо сказав Альоша. — Ти згоден, що за Півнем та Макогоном треба стежити, вивести їх на чисту воду?

— Важко… — зітхнув Вітя. — Це тобі не голи забивати.

— Звичайно, важко, — погодився Альоша. — За Матвійовичем я можу стежити. Ми ж сусіди… А ось до Макогона щодня доведеться їздити…

— Боюся, що нам удвох не справитись. Когось би ще… Барабаш непоганий хлопець… Гальперін… Коля може допомогти.

— Віденко?

— Еге ж, він. Чого ти дивуєшся?

— Обійдемось без нього, — насупився Альоша. — Нікчема… Як він сьогодні на воротах стояв! Нам, може, життям доведеться ризикувати, а він…

— Я просто так. Не хочеш, не треба. Та й коли багато хлопців, то хто-небудь ще роздзвонить. Знаєш, Альошо, поїдемо до тебе або до мене і все