Читати книгу - "ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк"

його, бо це КПбУ доручила йому виголосити цю доповідь. Всі українці відчули це, як велику зневагу їхнього свята.

Згаданий уже комісар Кручинський якось дуже довго промовляв до галичан на тему радянського устрою держави. Говорив, може, години зо дві, звичайно, по-московському. Після доповіді я приступив до нього й сказав: «Ви, товаришу, говорили дуже інтересно, але я даю вам мою голову, якщо вас зрозуміли хоч 10 відсотків галичан».

«Що ж мені робити?» — спитав мене Кручинський.

«Учіться говорити по-нашому, — була моя відповідь. — Я можу давати вам лекції української мови».

Він охоче погодився на це, і від того дня ми щоденно читали книжечку С. Тобілевичевої «Під розвагу старим дітям». Я вчив його вимовляти й наголошувати слова. Кручинський був пильним учнем. Спершу він читав мені текст уголос, а потім пробував говорити нашою мовою. За деякий час він уже почав калічити по-нашому на мітинґах. Галичани дуже вподобали його за те, що шанував нашу мову й сам пробував говорити нею. Але це був унікат між москалями.

11. Галичани й червоноармійці; дивна пропозиція ЧК.

Стрільці першої бриґади

Між галичанами й червоноармійцями була дуже велика різниця, як у зовнішньому вигляді, так і в ставленні до мирного населення. Червоні були неохайні, з зарослими обличчями, довгим нечесаним волоссям. Одяг на них брудний, часом подертий, таке саме взуття. Такий зовнішній вигляд був тоді дуже модний. Людей, чисто одягнених і пристойного вигляду вважалїі тоді за контрреволюціонерів, «бєлоручок», ворогів народу. Гігієну вважали за «буржуазний предразсудок». У громадських приміщеннях, на концертах і театральних виставах червоні сиділи в повному озброєнні, в папахах, курили смердючу махорку й говорили між собою так голосно, що глушили спів хору й репліки акторів. Сидіти на таких імпрезах культурній людині було справжньою мукою.

Діяметрально протилежно поводилися галичани. Вони відріжнялися від своїх союзників чистим, хоч і зношеним одягом, поголеними обличчями й зачесаним волоссям. На публічних імпрезах були пристойні, з мирним населенням коректні, з усіма справедливі, у випадках потреби спішили з допомогою кожному, без огляду на національне походження. Цим вони здобули собі прихильність усіх вінничан.

Галицькі частини підлягали юрисдикції ревкому УГА; стрільці — нашій командатурі міста. Большевики не могли втручатися в наші внутрішні справи. Коли часом ЧК арештовувала галичанина, ми зараз же інтервеніювали й відбирали арештованого. Одного разу до червоної комендатури міста міліціонер привів арештованого галицького стрільця. Тоді командант міста сотник Власов (пізніше генерал, що співпрацював за другої світової війни з німцями) наказав звільнити арештованого, як такого, що підлягає нашій командатурі міста.

Найбільше зненавидженою установою була, звичайно, губчека. Вона містилася в гарній колись віллі, недалеко від міського театру. Тепер це був знищений будинок, обведений кільчастим дротом, обставлений скорострілами, що їх отвори виглядали крізь дошки забитих вікон. За будинком був невеликий сад, усіяний могилками розстріляних жертв ЧК.

Всі з великим острахом минали цей страшний будинок смерти.

Якось до мого бюра в ревкомі прийшов начальник ЧК з пропозицією обмінятися з ревкомом приміщеннями. На моє здивоване запитання, що спонукає його до такої пропозиції, він відповів простодушно: «Бачите, товаришу, недалеко від нас стоїть Таращанська бриґада; її червоноармійці дуже не люблять моєї установи. Ми боїмося, що таращанці колись нападуть на нас і понищать наші акти. А галичан вони люблять і їм не грозить ніяка небезпека».

Я викрутився від цієї пропозиції начальника ЧК тим, що наш ревком є в центрі розташування наших частин і військових складів, тому нам незручно переходити в інший район, далеко від наших людей і установ.

12. Наша конспіративна праця.

Наш союз з большевиками ми розуміли як хвилеве військове порозуміння (конвенцію) з ясною метою: зберегти Українську Галицьку Армію як збройну силу України для пізнішої боротьби за нашу державність, а рівночасно для визволення нашої вужчої Батьківщини, Східньої Галичини, від ворожої окупації при нагоді походу червоної армії на Захід. Після осягнення цієї мети, коли наш нарід перебере в свої руки владу в своїй країні, цей договір має скінчитися. У своїх публічних виступах я, звертаючись до галичан, постійно підкреслював значення нашого союзу для справи визволення Галичини, але промовчував те, як ми уявляємо собі його кінець.

Зовсім інакше дивилися наші союзники на їхній договір з УГА. З мілітарного погляду вони тоді були дуже слабі, а до того вся Україна кипіла в повстанні проти них. Тому вони хотіли використати для себе хоробру й досвідчену в боях УГА, а рівночасно використати союз для пропаґанди серед українського селянства, мовляв, дивіться: з нами йде УГА, то чого ж поборювати нас, ми не вороги вам!

За своїм звичаєм большевики не тільки не думали додержуватися свого договору з УГА й забезпечувати її матеріяльно (харчами й санітарними матеріялами), але своєю безоглядною пропаґандою намагалися розкласти УГА, прихилити її до своїх комуністичних гасел, убити в ній національний дух та зробити її слухняним знаряддям в їхніх руках. Цих своїх плянів большевики, звичайно, не виявляли, про око ставилися до нас коректно, особливо їхні офіційні чинники, але ми швидко помітили облудну гру наших союзників і таємно приготовлялися до того моменту, коли можливо буде відв'язатися від них і ступити на шлях відкритої боротьби з ворогами нашого народу й його визволення від усіх займанців.

Був це важкий шлях, але для нас не було тоді іншого виходу. Ми тримали таємні зв'язки з нашими військовими формаціями УНР і повстанцями. До армії ген. Омеляновича-Павленка їздили кур'єри Михайло Козланюк, Петро Доників-Шекерик і Василь Нанкінський з пропозицією, щоб армія генерала підсувалася до району Вінниці й приготовляла об'єднання з УГА; від армії Павленка приїжджав до нас кур'єр, чотар Іван Веремієнко. З урядом УНР ми шукали контакту через І. Макуха й Хведора Сумневича. До полковника Коновальця та Безручка, що були за кордоном, нашими кур'єрами були Микола Бісик, Іван Кичун і Маруся Яворська; в Харкові були нашими зв'язковими Омелян Кучеріжка й Юліян Чайковський, а в Києві Микола Опока, Яків Ґрех, Семен Ткачівський і Дмитро Білик.

Наш договір з большевиками нічим не був подібний до злопам'ятного союзу УГА з армією білого генерала Денікіна, бо цей союз мав