Читати книгу - "Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко"

відверті бої з великими силами Червоної Армії. В разі неуспіху повстанці миттєво зникали по своїх оселях. Карні експедиції Червоної Армії проти повстанських сіл були дуже жорстокі. Більшовики змітали артилерійським вогнем з лиця землі цілі села. У селян відбирали все майно — хліб, одяг, худобу. Ґвалтування жінок, розстріл чоловіків, підпал сіл — ось картина тодішньої боротьби проти повстанців. Однак, недивлячись на це, повстанці першої категорії відважно, як справжні лицарі, боролися проти московської армії, їх полягло тисячі в нерівних боях. Кількість повстанських відділів швидко зростала, та по виконанні бойового завдання вони швидко розформовувалися. Сила їх була різною, починаючи від групи в кілька чоловік, доходила часом до 5000 — 10 000 бійців. Особливого розвитку повстанський рух набув у 1919 - 1920 роках, коли загальна кількість повстанців доходила до 50 000. Сила повстанських відділів полягала в їхній тактиці несподіванки та у швидкості удару по ворогові, а слабкість їх — у примітивній організованості й озброєнні, у прив'язаності до своїх осель, завдяки чому повстанці не могли витримати затяжних боїв.

На жаль, повстанцям бракувало добрих, досвідчених керівників, командного складу, зброї, як і загального оперативного управління, а це все значно ослаблювало їхню бойову чинність.

Новий наступ, який повела московська Червона Армія на початку 1919 року на Україну, мусила витримати на собі самотня і наспіх сформована Українська Армія при допомозі народних повстанських відділів.

Розділ 11
Нова війна з Москвою. — Сили Червоної Армії. — Сили Української Армії. — Бойові акції на Лівобережній Україні. — Відхід Української Армії на правий берег Дніпра. — Контрнаступ Української Армії

Москва уважно стежила за подіями в Україні та чекала на слушний момент, щоб підбити її під свою владу. Внутрішній переворот в Україні дуже ослабив адміністративний і господарчий апарат та відтягнув увагу населення від головної загрози — з боку Москви, бо всі зусилля української влади були скеровані на налагодження нормального життя і порядку.

Австро-німецька армія, що була великою загрозою для Червоної Армії, закінчувала свою евакуацію. Лінію фронту на північних кордонах з його стратегічними пунктами, які займала раніш австро-німецька армія, мусила тепер обсадити нечисленна і не зовсім підготовлена Українська Армія. Очевидно, більшовики вважали, що надійшов слушний час для наступу, тому на початку січня 1919 року 8-ма совєтська армія, зосереджена на північних кордонах України, в складі до 75 000 багнетів перейшла в загальний наступ. Головним завданням її в першу чергу було оволодіти Лівобережною Україною з її багатою промисловістю, з природними багатствами (вугілля, залізо) та врізатися поміж Доном й Україною.

Одночасно з наступом 8-ї совєтської армії інша група Червоної Армії в складі до 10 000 багнетів, що зосередилася в районі Мозиря, розпочала наступ у напрямку на Коростень — Житомир. Ця група мала відрізати Українську Галицьку Армію від Української Наддніпрянської Армії і вийти в їх запілля. Окремо нечисленний відділ Червоної Армії в складі до 1000 бійців, що зосередився в районі станції Лучинець, мав завдання наступати в напрямку на станцію Сарни.

Усього кількість бійців Червоної Армії на українському північному фронті доходила до 86 000.

Українське командування на чолі з С. Петлюрою проти Червоної Армії могло поставити Запорозький корпус, корпус Січових Стрільців, дивізію Сірожупанників, Чорноморський Кіш, місцеві залоги та різні дрібні частини в загальній кількості до 40 000 - 50 000 бійців. У резерві були дві Юнацькі Школи загальною кількістю до 400 багнетів. Можна було передбачити, що Українська Армія могла збільшитися на кілька тисяч повстанців.

Розподіл українських сил на загальному північному фронті був такий:

Лівобережний фронт. Полковник Болбочан. Склад: Запорозький і Січовий корпуси, Сіра дивізія та інші частини загальною кількістю до 30 000 багнетів при 50-55 гарматах та 2000 шабель. Завдання фронту: обороняти північний кордон України від Старобільська через Харків, Конотоп аж до Дніпра та лінії Чернігова (до 600 км.).

Правобережний фронт. Складався він з північного фронту по лінії річки Прип'ять від влиття її у Дніпро аж до міста Лучинець. Далі фронт проходив через Ковель, Володимир-Волинський аж до Сокаля, куди доходили позиції Галицької Армії. Завдання цього фронту: не дати змоги Червоній Армії вийти за лінію річки Прип'ять на південь, стримати польські частини на лінії Ковель — Сокаль та тим забезпечити праве крило Галицької Армії. Загальна кількість бійців на цьому фронті була до 15 000.

Дністровський фронт. Цей фронт охоплював кордони з Польщею і Румунією. До складу цього фронту входила Галицька Армія до 20 000 багнетів. Командував нею генерал Михайло Омелянович-Павленко. Підлягала вона безпосередньо Галицькому Урядові, бойові операції вела незалежно від Армії УНР, але тримала з останньою оперативний контакт. Завдання її було звільнити територію Галичини від польських військ.

На кордоні з Румунією — по річці Дністер аж до Тирасполя — стояла рідка сторожова охорона в силі до 2000 бійців.

Південний фронт. Лінія цього фронту проходила по Дністру аж до Тирасполя через станцію Роздільна і далі на схід. Призначення цього фронту було цілком обсерваційне, а саме: оберігати кордони з Румунією, стежити за діями десантної армії Антанти, головне ж — за діями московської Добрармії, що формувалася в районі Одеси. На цьому фронті були поодинокі вартові стежі пішого відділу й одного кінного полку. На командуючого цим фронтом генерала Грекова було покладено Українським Урядом завдання нав'язати доброзичливі стосунки та форми оперативного контакту з командуванням Військ Антанти, але ті всі спроби, на жаль, скінчилися неуспішно.

Нарешті, існував ще фронт внутрішній для боротьби з комуністичними бандами. Боротьбу з цими бандами вели відділи поліції та місцеві залоги, яким допомагало саме населення.

В січні 1919 року Червона Армія кинулася на Україну, скеровуючи свої головні удари в трьох основних напрямках:

1 — на Харків, 2 — на Бахмач — Конотоп, 3 — на Овруч — Коростень — Житомир.

На лівобережному фронті бойові операції відразу були несприятливі для українських військ. Переважаючі сили ворога примусили наші війська відступити крок за кроком з тяжкими боями. Червона Армія, спираючись на великі резерви, мала всі можливості ведення ширшого маневру з охопленням флангів наших військ.