Читати книгу - ""Володар Всесвіту", Микола Олександрович Дашкієв"

Тільки зорі — волохаті, яскраві — й проступають чітко.

Праворуч, низько над горизонтом — північні сузір'я: Великий Віз. Ліворуч — Південний Хрест. Навскоси над головою — Чумацький шлях. А просто попереду, на захід, не видно нічого. Десь там, у тумані чи за хмарами, лежить Малайя. І до неї, мабуть, ще дуже далеко.

Кілька років тому, під час змагань, Мишко Лимар проплив по Волзі понад вісімдесят кілометрів. У солоній морській воді він проплив би ще більше. Але тепер поруч нього вже немає шлюпки, куди можна було забратися першої-ліпшої хвилини і з якої кожен плавець міг одержати їжу й питво. Та й почуває себе Лимар далеко гірше, аніж тоді: ще й досі дзвенить у вухах після вибуху торпеди.

Але все одно — пливти треба. І він пливе майже машинально, — спраглий, знесилений, голодний.

А ніч — як вік… Ніколи в своєму житті Лимар не переживав такої страшної ночі. Він знав, що яскраве сонце принесе ще більші страждання, бо нікуди не сховаєшся від його палючих променів, а спрага стане просто нестерпною. Але то таки буде день, а не оцей гнітючий морок, коли мимоволі здаєшся самому собі нікчемним, жалюгідним створінням, відданим на поталу стихії.

Все повільніше й повільніше плив Лимар, все частіше перевертався на спину, щоб спочити. Давалася взнаки перевтома: він уже почав засинати пливучи.

Це був якийсь чудний стан: тіло продовжувало рухатися, а мозок виключався, послаблював м'язи рук і ніг, застилав свідомість чимсь заспокійливим, приємним. І Лимареві марилося, що його тіло стає легесеньким і він уже не пливе по воді, а пурхає в повітрі. А над ним, під ним, обабіч нього — пухнасті білі хмарки. Мишко відганяв од себе це видіння, протирав очі, занурював голову в воду, проте за якусь хвилину все починалося знову.

Отак задрімавши, він випустив з рук ніж, але стрепенувся і таки встиг підхопити свою зброю. Він сьорбнув при цьому гидотної морської води.

Тепер стало ще важче пливти. Його тіло клякнуло з холоду, хоч температура моря була градусів з двадцять п'ять. Потім йому звело корчами ліву ногу.

Надходив кінець, та Лимар все не здавався. Він ще плив, — уперто плив уперед, нічого не помічаючи, нічого не пам'ятаючи. І тільки коли нестало сили зробити хоч один рух, Лимар випустив повітря з легенів і пірнув у воду. Пірнув… та так вдарився п'ятами об щось тверде, що аж прийшов до тями і вискочив на поверхню.

«Невже дно?» він недовірливо озирнувся навколо себе, проплив ще кілька метрів, пірнув знову…

Ні, дна немає… То, може, ліворуч?.. І тут те саме…

Можливо, то була якась вузька піщана коса, — але й там знайшлося б місце для перепочинку.

Заклопотаний шуканням, Мишко й не помічав, як за його спиною зарожевіло небо і почала танути імла.

На екваторі день завжди дорівнює ночі. Якраз о шостій ранку за місцевим часом сонце сходить, о шостій вечора — заходить. А що всі світила підводяться прямовисно до горизонту, сутінків тут майже не буває. День приходить на зміну ночі раптово.

Ось так і зараз. Мишко повернувся праворуч та й остовпів: просто проти нього, на віддалі якихось ста метрів, виднілася смуга землі. Та щойно ж там не було нічого!

Він кинувся туди, і гадки не маючи, що проплив над цією мілиною півгодини тому. Тоді цей острівець покривала вода, а зараз почався відплив.

Коли Мишко Лимар добрався до острівця і впав на холодний мокрий пісок, зійшло сонце. Його проміння креснуло по поверхні моря, осяяло якийсь дрючок, що стирчав з води сантиметрів на десять.

«Щогла! — подумав Лимар, засинаючи. — Отже, цей затонулий корабель врятував мені життя».

І справді: пірнувши, Лимар вдарився об палубу невеликого мінного тральщика, який знайшов собі притулок на оцій мілині.

Повільно обертається у світовому просторі наша стара Земля. І так само повільно, з деяким запізненням, котиться по її поверхні потужна припливна хвиля, горб якої завжди спрямований до Місяця. Так діє сила тяжіння цього світила.

Двічі на добу вода в океанах та морях збурюється, набігає на острови й континенти, затоплює мілини, виповнює бухти. Двічі на добу — відпливає, оголює дно, лишаючи на ньому свої щедрі, хоч і невибагливі подарунки: водорості, рибу, молюсків. А на молодика, коли Місяць і Сонце стоять на одній лінії щодо Землі, припливи й відпливи бувають найбільшими.

Лимареві пощастило, — його врятував відплив за «великої води». Та через шість з чвертю годин мав настати приплив, і коли б радист не схаменувся вчасно, набрався б він лиха.

Він заснув одразу ж, тільки-но потрапив на острівець, але спав не більш як три години. Допомогли прокинутися галасливі й нахабні чайки та пекуче проміння сонця.

Мишко підвівся, похитуючись, протер очі і, поступово приходячи до пам'яті, озирнувся.

Був яскравий день. Море одкотилося ще далі, — тепер з води похило стирчали не тільки уламки щогл, а й іржава покручена труба тральщика. Трохи ліворуч, на горизонті, проступала сірозелена смуга, а за нею — гори в сивій імлі. Вздовж берега тяглися групками скелясті острівці, — на деяких з них навіть росли дерева. Такі ж шматочки суходолу, — правда, поодинокі, — виднілися й позаду, у відкритому морі.

Тепер Лимареві стало навіть соромно за свою хвилинну легкодухість; дивним було не те, що він врятувався, а те, що не натрапив на жоден з островів раніше. Але святкувати перемогу ще не випадало: до Малайї лишилося з десяток миль і дістатися туди не легко.

На сусідній острівець Лимареві вдалося перейти по мілководдю. До дальшого — довелося пливти з кілометр. Та зате це вже була справжня суша — скелястий кораловий риф, напевне, виступав над рівнем моря навіть під час повної води, бо на ньому росло кілька пальм.

Лимар збив камінням один з великих округлих плодів. Кокос,