Читати книгу - "Маруся Богуславка, Куліш П."

злегенька до Марусі

Турчин уклонився,

Приложив до серця руку,

Стиха віддалився.

ДУМА ШОСТА

Мати мов німа сто­яла,

Вельми ди­ву­ва­лась:

Не та­ким во­на сул­та­на

Бачити ля­ка­лась:

«І те­бе він не зай­має

І не обіймає?» -

«Ні, ма­ту­сю: ко­ло ме­не

Навіть не сідає.

Він ца­рює, вер­хо­во­дить

За моїм по­ро­гом:

Тут пос­тоїть, по­го­во­рить

І відійде з Бо­гом.

Їдьмо, ма­мо, по­молімось

За сю ти­ху ду­шу,

Що й по­ду­ма­ти про крив­ду

Від її не му­шу». -

«О! Молімо­ся, ди­ти­но,

Ще за двох до Бо­га…

Коли ж сер­це се по­ки­не

Мука да три­во­га?»

І, схи­лив­шись на Ма­ру­сю,

Мати за­ри­да­ла…

А чо­го Лев­ко здо­був­ся,

Ніже не ска­за­ла.

ПІСНЯ ШОСТА

ДУМА ПЕРВА

І

«Чого ти, паньма­ту­сю, так зітхну­ла,

Мов ра­дощі зга­да­ла мо­лодії

Або в той край ду­шею по­зир­ну­ла,

Де зник­ли в нас надії до­рогії?

Чого очиці так по­за­па­да­ли

І го­ло­со­чок твій пе­ремінив­ся?

Чи піддан­ки що бовт­ну­ли-ска­за­ли,

Чи, мо­же, сон страш­ний тобі прис­нив­ся?

Із чим від ме­не ти, ма­ту­сенько, таїшся?» -

ІІ

«Моя ти зо­ре в ту­мані гус­то­му!

Моя ти квітко пиш­на на мо­розі,

Гірка сльози­на в куб­ку зо­ло­то­му,

Тиха надіє в пра­вед­но­му Бозі!

Так, я літа зга­да­ла мо­лодії

І в край сум­ний ду­шею по­зир­ну­ла,

Де тліють кісточ­ки йо­го святії,

До нього б я і в пек­ло по­ли­ну­ла…

О, луч­че б я про се не зна­ла і не чу­ла!»

ІІІ

«Про що ж ти чу­ла, сер­де­нят­ко бідне,

Мій до­ро­гий, роз­ко­ле­ний криш­та­лю,

Моє ти щастє, нес­ка­зан­но бідне,

Гірка потіхо і со­лод­кий жа­лю!

Про що доз­на­лась? Вже ж ми в до­мо­вині,

І ні пе­чалі нам, ні воз­ди­хан­ня!

Там, у зем­но­му раї на Вкраїні,

Про нас ні чут­ки, ані спо­ми­нан­ня!

Не плач, ма­ту­сенько, моя ти ро­со ран­ня!» -

IV

«Про та­ту­ся я, до­ню, пе­ре­чу­ла…» -

«О ма­мо!..» -

«Так, не­ма йо­го на світі…

Нема вже сон­ця; хма­ра об­гор­ну­ла

Ввесь світ. По­ра й мені ту­ди летіти». -

«Умер?» -

«Згорів із церк­вою свя­тою…

Сьогодні Товс­то­гу­ба я зустріла…

Піймавсь і він та­та­рам у не­во­лю…» -

І не скінчи­ла речі, обомліла,

І очі зап­ли­ли хо­лод­ною сльозою.

V

То не ро­са з очей, гірка от­ру­та,

Мов та смо­ла з прок­ля­то­го ан­ча­ру,

Що нею жаль сліпий і помс­та лю­та

Намазують кинд­жа­ла яни­ча­ру.

Вже не те­че сльоза, ні! Кап­ле ти­хо,

Як мерт­ва кров хо­лод­на, по­чорніла.

Не доз­нає від неї пільги ли­хо:

Бо сер­це сук­ро­ва­тою 'бкипіло

І в болістях своїх зотліло й заніміло.

VI

Обнявшись, літо пла­ка­ло з зи­мою;

Мішалися га­рячі з льодя­ни­ми…

Якою ж ти зда­ва­ла­ся сум­ною,

Царська па­ла­то, із гостьми своїми!

О, не про те ве­ликі будівничі

Твої цяцьки на мар­му­рах те­са­ли,

Щоб у тобі від сер­ця щирі речі

Не ви­на­ми - сльоза­ми за­пи­ва­ли,

І «пам'ять вічную» замість пісень співа­ли!

VII

«Сьогодні я бу­ла на тім ба­зарі,

Де коб­зарі по-на­шо­му співа­ють…

І ба­чи­ла, як двох ве­ли у парі…

О, не пи­тай, ку­ди!.. Во­ни й не зна­ють,

Хто ди­виться на них! На голім тілі

Пошарпані жу­па­ни. Бо­ро­даті

Обидва, мов ченці, і білі-білі,

Як віск: бо, вид­но, все сиділи в хаті

З віко­неч­ком ма­лим, в хур­дизі тій прок­лятій»…

VIII

«Матусю, хто ж то був?» -

«Ох, Товс­то­гу­бий!»

«Мій Бо­же! Дак се він і був?» -

«Як чуєш…

А дру­гий… Дру­гий був… Ко­зак твій лю­бий…

Що ж ти мов­чиш? Чом ди­вом не ди­вуєш?..

Ой, Бо­же! Хи­литься! Ря­туй­те! Пробі!»

На крик страш­ний збіга­ються тур­кені,

Грекині, ляхівки і, як особі

Великій, слу­жать бідо­лашній нені,

Сераля пиш­но­го не­вольниці мізерні.

ДУМА ДРУГА

І

Нездужає Ха­се­ки-Хур­рем, і сул­та­на

Два різанці без­вусі сповіща­ють.

Серальські лікарі із Ле­хис­та­на

Книжки лікарські, суп­ля­чись, гор­та­ють.

Іде сул­тан, по­ки­нув­ши в ди­вані

Башей та візирів ши­ро­ко­мов­них,

І до Ма­ру­си­ної по­чи­вальні

Шле на­пе­ред ра­бинь своїх без­мов­них,

А сам стоїть сум­ний, хмур­ний, як у ту­мані.

ІІ

Його не хо­че ба­чи­ти Ма­ру­ся

І лікарів до се­бе не пус­кає.

Над нею мо­лит­ви святі ма­ту­ся

Немовби вже над мерт­вою чи­тає.

Священик сербський пра­вить од­ход­ную.

Вона ле­жить, як цвіт лелії пиш­ний,

Косою ско­ше­ний. Пе­чаль німую

Світ ув очах ви­яв­лює ог­нис­тий

Та ви­раз на лиці по­ну­ро-уро­чис­тий.

ІІІ

Велить Ос­ман пок­ли­кать Кан­те­ми­ра

І, за­чи­нив­шись, ра­диться з ним дов­го.

На дру­гий день га­ле­рою Заїра

Пливе з Ску­тар [67] до Ро­гу Зо­ло­то­го. [68]

До мар­мурів при­ча­лює бар­вис­тих…

Іде пе­ред­двірком… її стрічає

Новий ба­ша у ша­тах поз­ло­тис­тих

І на її пи­таннє об'являє,

Що вже Абаз-ба­ша десь інде про­бу­вав.

IV

Донесено про нього па­ди­ша­ху,

Що він очам ца­ри­ци­ним не­лю­бий,

І за­раз фірма­ном йо­го, тіма­ху,

Відставлено від осяй­ної служ­би:

«Як з не­ба й грім гри­мить, і сон­це сяє,

Так гнів і ми­лость в оці у ца­риці.

До неї вся все­лен­на притікає,

Мов ка­ра­ван в пус­тині до кри­ниці».

Щасливить пог­ля­дом і пог­ля­дом ка­рає».

V

Перед ца­ри­ци­ним блис­ку­чим ліжком

Навколішки Заїра при­па­дає,

Недужній щось на ву­хо шеп­че ниш­ком…

Рум'янець на лиці в ца­риці грає.

Обнявши лікар­ку, в ус­та цілує,

Зове ма­ту­сю, пла­че і сміється:

«Він жив, - ре­че, - і віще сер­це чує,

Що жизнь йо­го, як нит­ка, не пор­веться…

О ма­мо, зіронько! Як лю­бо сер­це б'ється!» -

VI

«Так, жив, і я не з тим яви­лась,

Щоб тільки вас про се оповісти­ти,

Ні, в нас те­пер страш­на тру­са зро­би­лась…

Ви му­си­те ве­ли­ке щось вчи­ни­ти,

Велике і страш­не, ко­ли з не­волі

Своїх братів вам лю­бо ря­ту­ва­ти,

Коли вам лю­бо, щоб у чистім полі

Вони мог­ли, мов со­ко­ли, гу­ля­ти,

По мо­рю Чор­но­му чай­ка­ми знов літа­ти». -

VII

«Заїре! - про­рек­ла тогді Ма­ру­ся. -

Нема нічо­го так мені страш­но­го,

Щоб я са­ма і до­ро­га ма­ту­ся…

Кажи, Заїро, прос­то… Я го­то­ва

Скікнути за­раз на Мос­ток Мерт­вецький,

І на га­ку залізно­му висіти,

І му­чи­тись, як Бай­да Виш­не­вецький,

І пси го­лодні тілом на­кор­ми­ти,

І в морі по­то­пать, і на огні горіти!»

VIII

Заїра по по­кою по­зир­ну­ла,

Послухала з ми­ну­ту під две­ри­ма,

Від сер­ця су­мо­ви­то­го зітхну­ла,

І сте­лю, й стіни об­ве­ла очи­ма.

«Чи піп у вас сьогодні був?» - спи­та­ла.

«Був». -