Читати книжки он-лайн » Класика 📜🎩🎭 » Маруся Богуславка, Куліш П.

Читати книгу - "Маруся Богуславка, Куліш П."

185
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 39
Перейти на сторінку:
class="v">«Слухайте ж: при нім ні сло­ва!

Щоб і кри­лом, і вітром не тор­ка­ла


Сієї речі пе­ред ним роз­мо­ва:


Попівський-бо язик всім злам зем­ним ос­но­ва»,-





ІХ





«Заїро! Не клеп­ли на Бо­га прав­ди! -


Марусина про се оз­ва­лась ма­ти. -


Стидись та­ке ка­за­ти, щоб нам зра­ди


Найперш усього у по­па шу­ка­ти». -


«О, не гнівись на мне, паньма­ту­сю!


Я не своє про­мо­ви­ла вам сло­во:


Мій муж звелів ос­те­рег­ти Ма­ру­сю,


Царицю на­шу від по­па ли­хо­го:


Бо він, - ре­че, - про­дасть і Гос­по­да са­мо­го.





Х





Попи, - ре­че, - зап­ро­да­ли Про­ро­ка,


Того, що возсіяв із На­за­ре­та


Ще пер­ше, ніж яс­ну звізду Вос­то­ка


Аллах явив на­ро­ду Ма­го­ме­та.


І навіть ко­за­ки не довіря­ють


Ні язи­ку попівсько­му, ні оку:


Ніколи ж бо по­па не до­пус­ка­ють


В коші до се­бе, мов джу­му жорс­то­ку,


І мо­лит­ви, - ре­че, - самі собі чи­та­ють». -





XI





«Заїро, годі вже про чо­ловіка.


Кажи про діло. Не йо­му се зна­ти:


Бо він - невіра, ро­зу­мом каліка». -


«Каліка сей вас бу­де ря­ту­ва­ти,


І ро­зу­му в ря­тун­ку стільки явить,


Що воз­ве­ли­чить ваш на­род нікчем­ний


І се­ред вас ім'я своє прос­ла­вить


Не тим, чим мот­лох сла­виться кор­чем­ний,


Безощадний палій, кро­во­то­чи­тель тем­ний». -





ХІІ





«Не ро­зуміємо те­бе, Заїро». -


«Мій муж із Ко­чу­беєм рідне браттє.


Ваш Ко­чу­бей Лев­ко - брат Кан­те­ми­ра.


Одно у них об­личчє і зав­зяттє,


Одна на світ їх ма­ти по­ро­ди­ла».


Маруся ди­виться на матір…


«Доню, -


Промовила ста­ренька, - се Заїра


Говорить щи­ру прав­ду. Ми з то­бою


Не зна­ли, що Левків отець та був невіра.





ХІІІ





Його ма­лим ухоп­ле­но в На­га­ях,


І за По­ро­га­ми у хрис­ти­янстві


Згодовано і в ри­царських зви­ча­ях». -


«Дак мій Лев­ко ро­дивсь у му­сульманстві?..


О, хто б не був отець йо­го і ма­ти,


За кож­ну іскру жизні до­ро­гої


І за од­но слов­це йо­го відда­ти


Готова я царські мої па­ла­ти


І жизні сот­ню літ щас­ли­вої зем­ної!» -





XIV





«Коли го­то­ва, то й віддай, ца­ри­це,


Як од­да­ла б і я за Кан­те­ми­ра!


На не­бе­сах твій дух воз­ве­се­литься», -


Рече по­важ­ним го­ло­сом Заїра.


«Готова, о, го­то­ва, сест­ро!.. Бо­же!


Ти чуєш з не­ба… О Пре­чис­та Ма­ти!


Нехай твоя свя­та ру­ка по­мо­же


Мені Лев­ка з не­волі ря­ту­ва­ти!»


І, зняв­шись, по­ча­ла со­лод­ки­ми ри­да­ти.





XV





«Моя ца­ри­це! - ка­же їй Заїра. -


Година до­ро­га. Я сповісти­ти


Про все не­гай­но му­шу Кан­те­ми­ра,


Щоб діло по­чи­нав своє ро­би­ти.


Учора він про­сив, бла­гав сул­та­на


Подарувати жизнь йо­му Лев­ко­ву,


Та не вбла­гав за­пек­ло­го Ос­ма­на.


Звелів собі на блюді ко­за­ко­ву


Прислати го­ло­ву у ба­ню мар­му­ро­ву.





XVI





Та не блідій, не зціплюй рук, ца­ри­це.


Він пійде в ба­ню ще аж завт­ра вранці,


А вве­чері, як Гес­пер [69] за­го­риться,


На волі вже з Лев­ком всі бу­дуть бранці.


їх со­рок душ са­мо­го ота­ман­ня


Сидить у Чорній башті над во­дою,


Ждучи сво­го стра­шен­но­го ка­ран­ня.


Попливемо ту­ди уд­вох з то­бою,


І бу­деш ти са­ма Лев­ко­вою судьбою». -





XVII





«Як се, Заїро? Я не ро­зумію». -


«Ось як. Історія се вже дав­няш­ня,


Та роз­ка­за­ти доб­ре не зумію.


Розмова му­жа із ца­рем вчо­раш­ня


Йому відкри­ла на Ос­ма­на очі:


Що він у нього не гетьман ве­ли­кий,


А па­ру­бок ма­лий, підпа­ру­бо­чий.


І ганьбою бу­ло б йо­му навіки -


Про турків роз­ли­вать крові людської ріки.





XVIII





Не хо­че більш Ос­ма­нові слу­жи­ти,


А ввійде в мир і лад із ко­за­ка­ми


І вкупі бу­дуть мос­ка­ля ду­ши­ти,


Ляха й во­ло­ха би­ти й пліндру­ва­ти». -


«Як! - про­рек­ла на се ста­ренька ма­ти, -


Сього вовік не мо­же бу­ти-ста­тись,


Щоб нам на хрис­ти­ян із ва­ми вста­ти


І вкупі у людській крові ку­па­тись!..


То чим же нам тогді, яким на­ро­дом зва­тись?» -





XIX





«А ста­неться, - відка­зує Заїра, -


Бо не да­дуть ля­хи са­мим вам зня­тись


І без ор­ди страш­ної Кан­те­ми­ра


Од во­рогів своїх обо­ро­ня­тись». -


«Марусю! Ви­би­рай, моя ди­ти­но:


Чи в Києві ца­ри­цею наз­ва­тись


І рідну ущас­ли­ви­ти країну,


Чи од вінця царсько­го відка­за­тись


І хрис­ти­янськую прий­ня­ти тут кон­чи­ну?» -





XX





«Я виб­ра­ла, ма­ту­сю, яс­на зо­ре!


Не знаю, що з то­го бра­терст­ва бу­де:


Чи лю­дям щастє, чи ве­ли­ке го­ре,


Чи сла­ви­ти­муть, чи кляс­ти­муть лю­де


Мого Лев­ка і з ним невіру-бра­та:


Я знаю тільки те, що жизнь і во­лю


Йому даю, обо­ро­ню від ка­та,


І він помс­титься за свою не­во­лю,


Про те ж не ду­маю, що ста­неться зо мною». -





XXI





«О сер­це прес­вя­те! - ре­че Заїра. -


На ди­во Бог явив те­бе на­ро­ду…


Не для од­но­го, ба­чу, Кан­те­ми­ра


Він дав та­ку в пе­ча­лях осо­ло­ду.


О сест­ро рідна! Ні, ти не ца­ри­ця:


Ти, сест­ро, ви­ща всіх ца­риць ве­ли­ких!


Ім'я твоє на не­бе­сах свя­титься,


І ан­гельські те­бе прос­лав­лять ли­ки…


Покинь сей грішний мир, сум­ний, кри­ва­вий, ди­кий!»





XXII





І сльози добрі, пер­ла мно­гоцінні,


Живущою, зцілю­щою во­дою


Лились, при­ро­ди дар свя­тий, безцінний,


І обійма­ла­ся сест­ра з сест­рою…


«Покину, о, по­ки­ну, як тер­но­вий


Вінок, і там, на небі, па­нот­цеві


Скажу: «Ти був пре­мудр і свят у слові.


Бери ме­не на руч­ки, і От­цеві


Небесному хва­лись: «Ось мій вінець лав­ро­вий!»





XXIII





А ти, ма­ту­сю, ти, мов го­лу­би­ця,


Мов дух свя­тий, на не­бо воз­не­сеш­ся,


І возсіяєш, і воз­ве­се­лиш­ся,


І сміхом хе­ру­вимським возсмієшся:


Бо по­ро­ди­ла ду­шу чес­ну, чис­ту,


Що не схотіла грішно ца­рю­ва­ти…


Побачу там я і Хрис­та, й Пре­чис­ту


І при­па­ду їй до по­до­лу ша­ти:


«Ти, Ти ме­не лю­бить нав­чи­ла і стра­да­ти!» -





XXIV





«О раю! Де ти? Що ти? Як ти сяєш? -


Промовила зта­та­ре­на ру­син­ка. -


Коли ти так цвіта­ми процвітаєш,


Як на землі лю­бов'ю вірна жінка, -


Воістину ти ди­во не­ви­мов­не,


Ти - доб­рості Гос­подньої пу­чи­на!


І, як стеб­ло ка­ди­ла бла­го­вон­не,


До те­бе ли­не ся свя­та лю­ди­на…


Се чис­ту дань дає Ал­ла­хові Вкраїна».







ПІСНЯ СЬОМА



ДУМА ПЕРВА





Дивна чут­ка по Стам­бу­лу,


Дивна вість літає:


Падишах своїй ца­риці


Берло довіряє!




Берло, жизні знак і смерті,


Власті над війська­ми,


Над га­ле­ра­ми, скар­ба­ми,


Землями й мо­ря­ми.




І не мо­ре на Бос­форі


Вре та в бе­рег пле­ще:


Від то­полі до то­полі

1 ... 16 17 18 ... 39
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маруся Богуславка, Куліш П.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маруся Богуславка, Куліш П."