Читати книгу - "Бот. Атакамська криза"

чилієць, – маю повідомити, що мені не вдалося дістати місця у бізнес-класі. Я пізно звернувся до представників «Iberia» по квитки.

– Ти хочеш сказати, ми полетимо в економ-класі? – гаркнув товстун, переходячи на англійську.

– Так.

– Подивись на мене! Як ти це уявляєш, Штаєрмане? Я схожий на людину, котра весь сраний політ тертиметься ліктями зі смердючими селюками? Я нікуди не полечу! Знімай готель, вирушимо тоді, коли ти спроможешся купити нормальні квитки.

На вилицях Штаєрмана запульсували м’язи. Проте заговорив він стримано:

– Ми не можемо зволікати, професоре. Полетимо в економ-класі. Я взяв кожному по три суміжних місця в кінці салону. Звісно, це не ліжка бізнес-класу, однак можна поспати, і ніхто при цьому не штурхатиме тебе ліктями.

Ємельянов поворушив брезклими щоками:

– Все настільки серйозно?

Чилієць кивнув кілька разів підряд.

Тим часом Тимур повернувся до останнього непрочитаного листа. Клацнув мишею на повідомленні. Вікно браузера довго лишалося білим, а згодом вигулькнула стартова сторінка ukr.net. Швидше за все, поки він перемовлявся з росіянином, зв’язок з мережею переривався. Відтак поштовий сервер просив заново ввести логін та пароль.

Хлопець узявся терпляче вводити дані. Це зайняло ще хвилину.

Відкривши свій акаунт, Тимур потягнувся до непрочитаного повідомлення від Наталі. Щось наче дзенькнуло в нього у вусі. Щось підказувало, що він повинен прочитати той лист.

Саме тоді Ігор Ємельянов завершив розмову з Оскаром.

– Добре, – буркнув товстун, – летимо в економ-класі, – і плюхнувся на крісло поряд з Тимуром. Сідаючи, штурхнув хлопця ліктем, мало не скинувши лептоп на підлогу. Тимур обурився б, якби не остання фраза професора. Вона погнала думки іншим руслом.

– Ви знаєте, куди ми летимо? – спитав програміст.

Ігор хмикнув з виглядом людини, котра знає все:

– Ми вирушаємо розгрібати лайно, яке заварилось через тебе.

– Послухайте, – Тимур образився, відвернувшись від екрана, – якщо користувач незадоволений роботою програміста, далеко не завжди виною тому є програміст. Як я можу нести відповідальність за код, який не компілював? Ви не маєте права судити про мою компетентність по уривках. Невже не розумієте: неможливо відредагувати програму, якої не існує? Замовник зажадав «сирий» код, і я був змушений…

– Ти, схоже, геть не шурупаєш, що відбувається, – з легким відтінком суму перебив його Ємельянов. – Ніхто не ставить під сумнів твою компетенцію, ніхто не докоряє тобі… Там, куди ми летимо, хлопче, почалися проблеми. Судячи з того, наскільки спішно нас викликали, збіса великі проблеми. І завелося все не через те, що ти дав маху в концепції чи настрочив дірявий код. Усе, що нині коїться в Атакамі, розпочалося тому, що ти аж надто добре виконав свою срану роботу, – росіянин замовк, втупившись у простір поперед себе. А тоді тихо повторив: – …аж надто добре, чорт забирай.

Збитий з пантелику Тимур затих. Його привело до тями довге «бі-іп», що прозвучало з динаміків ноутбука. Сигнал про те, що заряд батареї сягнув критично низького рівня. Через секунду екран погас.

Якби Тимур подивився на екран свого «Hewlett-Packard» хвилиною раніше і прочитав лист Наталі Хорт, він би стояв уже за найближчою транзитною стійкою, купуючи квиток назад до Києва. На жаль, теревені зі Штаєрманом та Ємельяновим, слабкий сигнал вайфай мережі завадили цьому. Зарядний пристрій від лептопа лежав у сумці, котру Тимур здав у багаж у Києві. У той момент вона кочувала між багажними відділеннями глибоко в надрах аеропорту «Барахас». Тож хлопець ніяк не міг підзарядити комп’ютер…

То було останнє «якби». Тимур так ніколи й не дізнається, хто така Natalie1976 і про що була її засторога.

XV

Субота, 15 серпня, 10:31 (UTC –4)

Міжнародний аеропорт «Артуро Меріно Бенітес»[30]

Сантьяго-де-Чилі

Професор виколупував штани із задниці. Після чотирнадцяти годин у літаку (лайнер прибув вчасно – о 09:35 за чилійським часом) він виглядав так, наче перед виходом з дому забув попрасувати одяг. Волосся на голові нагадувало копицю сіна, добряче потріпану буревієм. Почувався Ємельянов відповідно.

– Ти йому нічого не розповідаєш? – обізвався він до Штаєрмана, вибравши момент, коли Тимур відлучився у туалет.

– Як і тобі. Подробиці дізнаєтеся після прибуття на місце.

– Я принаймні знаю, куди лечу і що мене там чекає. Пацан же навіть не здогадується, у що його втягнули.

– Я не маю права. У нього на даний момент лише третій рівень доступу.

Росіянин втягнув горлом повітря, наче збираючись плюнути чилійцю в обличчя.

– Йолопе, цей хлопчак створив проблему, не побувавши на комплексі. За кілька годин у нього буде п’ятий рівень. Йому дали б шостий, якби такий був, тому що він зараз єдиний, хто може владнати ситуацію… хто може врятувати мільярди ваших сраних інвестицій, поки вони не перевалили за Анди чи не спустились на південь до Сантьяго.

– Що ти хочеш від мене, професоре? Я лише виконую інструкції Кейтаро.

– Він має право знати, Штаєрмане. Ці ваші срані конспіративні штучки призведуть до того, що після прибуття до лабораторій пацан запанікує і відмовиться співпрацювати, – судячи з манери розмовляти, було непросто повірити, що Ємельянов має докторський титул. Ігор був одним з тих безцеремонних диваків, котрі завше присутні в середовищі справжніх учених.

– Не відмовиться.

Тимур з’явився поміж рядів сидінь у залі очікування, і розмова між Оскаром та Ігорем урвалась.

О 12:15 вони сіли на літак чилійської компанії «LAN», рейс LA 362, і через півтори години приземлились в Антофагасті.

XVI

Субота, 15 серпня, 14:00 (UTC –4)

Стоянка автомобілів біля аеропорту «Церро Морено»

Антофагаста, Чилі

– Де конвой? – ще здалеку визвірився Оскар Штаєрман.

Повітря було прохолодним – ледь присмачене океанським запахом – і дуже сухим. На стоянці на них чекав потовчений і сірий від пилу джип «Toyota Tundra». Машина була новою, проте за кілька місяців виснажливої роботи у пустелі набула вигляду роздовбаного корита. Замащений капот практично не виблискував у променях пустельного сонця.

Оскар, Ігор та Тимур вийшли з аеропорту, штовхаючи перед собою візки з речами. Назустріч їм з кабіни пікапа висковзнув шофер: невисокий, коротко стрижений американець у соковито-червоних шортах, жовтій майці, спортивних кедах та модній, хоч і полинялій бейсболці з написом «Bon Jovi». На вигляд – одноліток Тимура. Він по черзі потиснув руки новоприбулим, після чого допоміг закинути речі в кузов і всадовив гостей на задні сидіння.

– Джеффрі, де, в біса, конвой?! – проричав Штаєрман прямісінько у вухо водію.

– Я і є ваш конвой, – тихо проказав він, звівши зелені очі на чилійця.

– Що це означає?

– Прикриття не буде, старий, – Джеффрі Такер запхав руки в низькі кишені шортів. – Знаєш, що вчора було? –