Читати книгу - "Бот. Атакамська криза"

він стишив голос. – Вони на хрін розпанахали загорожу.

– Що?!

– Те, що почув, чорнявий. Боти подерли її на німецький хрест. У двох місцях… Зараз усі на роботах.

Оскар закляк. Чергова порція агресивних словечок застрягла в горлянці. Його обличчя сіріло на очах, а очі заметалися, мов у божевільного.

– От чорт. Як таке може бути? Зовнішню загорожу? А як же сенсори?

– Отож бо й воно. Ніякі сенсори не спрацювали. Позавчора кілька вишкребків залишилися під одним з пагорбів. Вони копали цілий день. Уявляєш? На вечір вони вже були під огорожею, саме тому жоден сенсор не спрацював. Кляті вилупки! – Джеффрі заговорив спокійніше: – Якщо до вечора периметр не поновлять і не поставлять під напругу, цілком імовірно, що нам уже не буде куди їхати.

– Але як ми… – затинався чилієць, – …як ми доїдемо самі?

– Так само, як я приїхав. Будемо гнати через пустелю, щоб проскочити до темряви, – Джеффрі сплюнув під ноги. Він теж боявся, не менше за Оскара, можливо, навіть більше, просто не показував цього. – Сподіваюсь, встигнемо до смерку.

– А раптом проб’ємо шину? А що, як полетить ходова? Що тоді?!

Зеленоокий американець начепив на носа темні окуляри. Йому не хотілося думати про те, що буде, коли пітьма застукає їх у пустелі. Він тупо проігнорував запитання.

– Хто з них програміст?

– Молодший, – не дивлячись на Тимура, сказав Оскар. – Тимуром звуть.

– Я так і думав. Імена у них такі дивні: Tymur… Vadym… – Джефф знову сплюнув на асфальт і поплескав чилійця: – Залазь у машину, старий. Не знаю як, але ми мусимо прорватися.

XVII

Вони залишили межі міста і виїхали на Панамериканську магістраль – модернове шосе, що довжелезною сірою ниткою протинає континент. Джефф спрямував «Тойоту» (чий пошарпаний вигляд виявився оманливим, машина ричала, як звір, і справно намотувала дорогу на колеса) на північний схід.

Небавом океан зник з поля зору. За вікном потяглись одноманітні ландшафти. До сланцевих бескидів центральної Атаками було ще далеко, а чорно-сині відроги Анд сюди не діставали. То була Мертва Земля: без рослин, без рельєфу і навіть без піску – суха безлика пустка.

Через сорок хвилин «Тойота» проминула сонне містечко Бакедано і Тимур заснув…

О 14:35, не доїжджаючи кілька кілометрів до Кармен-Альто, Джеффрі пригальмував, притиснувся до правої бровки і почав щось виглядати праворуч від шосе. Надибавши слабо торований з’їзд, американець крутнув кермо і скотився з магістралі. З-під капота потяглись удалечінь ледь помітні відбитки від коліс. Сліди збігали на схід, у пустелю, і зникали у тремкому мареві, що товстою лінією розмежовувало плескату сірість Атаками і неймовірно далекі схили андійських хребтів.

Не минуло й хвилини, як Оскар загамселив руками по передній панелі:

– Стій! Джеффрі, зупинись!

Джип ще не вповільнився, а чилієць вискочив з авто, оббіг «Тойоту» і затулив шлях, спершись на капот. Фізіономія – бліда й налякана, біла сорочка на грудях та під пахвами посіріла від поту.

– Джеффе, я боюсь! – хрипко признався Оскар. – У мене є діти! І я ще хочу пожити.

Джеффрі відчинив дверцята й опустив ноги на пісок. Перед тим як вийти з машини, американець окинув оком пустелю. Місцина видавалась безпечною.

– Я тебе розумію, старий. Але не варто про це нагадувати, тому що я теж на межі і відчуваю, що от-от надзюрю в штани! А в мокрих джинсах, як ти здогадуєшся, не вельми зручно кермувати.

– Я не поїду далі, – категорично заявив чилієць. – Давай подзвонимо Віллу. Супутниковий телефон з тобою? Вілл не підпорядковується Джепу[31], може, він зрозуміє і…

– З телефоном усе в нормі, старий, просто… Вільяма немає…

Дверцята «Тойоти» захлопнулись і решта слів не пробились у салон. Проте почутого виявилось достатньо, щоб Ігор спохмурнів і неспокійно завертівся на сидінні.

– Америкос накивав п’ятами? Не може бути, – правив далі Штаєрман: – Де він? Той сучий син не міг просто так покинути все!

– Кейтаро просив тобі не казати, – потупився американець.

– Що не казати?

– Вчора боти взяли Вілла і одного з негритосів Ріно…

Оскар не зрозумів:

– Як це «взяли»?

– Забрали з собою.

– Бляха, що-о?!!

– Ми зрозуміли, що вони підкопали стовпи, але подумати не могли, що зразу в двох місцях. Кинулись прикривати пролом напроти головних дверей жилого блоку, а ті гади увірвались до гаражів у першому інженерному. Кейтаро наказав відходити… заблокував «DW» будівлю… ми там засіли… а Вілл і один з найманців, ну, вони не встигли, розумієш… Ті гівнюки упіймали їх і потягли у пустелю.

Штаєрман глитнув слину:

– І ви нічого не зробили?

– А що ми мали робити, трясця твоїй матері?! – рикнув Джеффрі. Уперше за час подорожі він втратив самовладання. – Усім було страшно до всирачки, старий! Навіть Ріно сидів тихо, як миша. Ми за три дні ні разу в них не поцілили! В жодного! Січеш, про що я? Та я б ліпше сам собі пустив кулю в скроню, аніж вийшов тоді на вулицю.

– Боти вбили їх? – Оскар здригнувся.

– Ні.

– Ні?

– Принаймні не відразу. Поки тягли, вони були живими. А там… не знаю.

– Але для чого Вілл здався тим вилупкам? Що вони з ним робитимуть?..

– Про це хай розкаже українець, – американець стрельнув очима в напрямку задніх сидінь «Toyota Tundra». – Я тобі і так багато вибовкав, хоча це ще не все. – Штаєрман прикусив губу, наготувавшись слухати далі. – Оскільки напруги на периметрі не було, а ми засіли в «DW» будівлі, наче мавпи в зоопарковій клітці, ті довбані карлики пролізли у склад і… – шофер махнув рукою з виглядом «усе пропало!». – …Розбомбили його.

– Щоб я здох, – прошипів Оскар.

– Сьогодні маєш усі шанси, – процідив Джефф, – бо тепер у наших малюків сила-силенна набоїв і дюжина п’ятисотих «Моссбергів»[32].

– Ти жартуєш.

– Ні, ти все правильно почув. У втікачів тепер вогнепальна зброя.

– А гормон?!

– Розслабся. Не все так погано. Кейтаро після твого відльоту наказав перетягти сулії з альдостероном у житловий корпус. Стероїди поки що у нас.

Обоє чоловіків замовкли. На Панамерикані, вдалині за їхніми спинами, час від часу пролітали автомобілі. Реву двигунів не було чути. Звук моторів затирало сичання вітру над пустельним плато.

– Знаєш, – звернувся до Оскара шофер, – ти тільки не подумай, що я палаю бажанням нестися з голою дупою через Атакаму, не знаючи, де їхнє кодло. Але у нас там вісім повалених опор… – Джефф зітхнув: – Старий, я не хочу припертися на базу і усвідомити, що ми лишаємося з ними сам на сам. У нас тоді буде до біса неприємна нічка. Ми мусимо прошмигнути.

– Ні… ні…