Читати книгу - "День пса, Каролін Ламарш"

голосом, повільно вгризаючись у мій замріяний ідеалізм: «Кохана... коли вже не можеш... піднести склянку до вуст... то нема чого вірити... у Ядро...». Мовив — і заплющив очі. Потім розплющив їх, проте вже не дивився на мене — Ніко неначе байдуже розглядав відблиски сонця на шторах; здавалося, якась думка заважає йому, заплутавшись десь у густих зморшках утоми. І він мовив: «Нема на те ради...».

Тієї ночі мені наснилося, як він стоїть на березі річки — а я на протилежному. Я через річку гукнула: «Ніко!». І він поглянув на мене так само дивно, як і тоді, коли мовив «Нема на те ради...» І погляд його пройшов крізь мене, наче я була зовсім прозора.

Усе, що я робила потім — тобто відколи Ніко помер або відколи його погляд збайдужів остаточно (бо помер він лише через два дні), — робила, аби звести нанівець проміжок в часі, коли Ядро раптом зникло, залишивши мене наодинці з промовкою «Нема на те ради...» Я не замикалася ні на статусі удови, ні на існуванні Анни — я не тиснула на неї вагою матері-одиначки, всіма забутої жінки. Так, саме забутої, залишеної. І в першу чергу чоловіком. Жінки, яка гнівилася на нього за те, що залишив її сам-на-сам із рахунками, які слід було сплачувати, запобіжниками, що їх треба міняти, дитиною, яка потребувала виховання, і рішеннями, що необхідно було приймати. А найбільше вона гнівилася на спогад про той дуже короткий момент, коли світло в очах Ніко згасло. Я мала взяти десь сили, якось заповнити — посмертно і остаточно — проміжок часу, коли віра залишила нас.

Тож я вирішила стати корисною. Запропонувала свої послуги Асоціації удів. Виконувала там обов’язки секретарки, брала участь у підготовці «Бюлетеня пожиття», навідувалася до самотніх жінок і допомагала їм не заблукати в адміністративних і побутових нетрях нового статусу, намагалася підбадьорити їх. Серед іншого вчилася поратися в будинку, піклуватися про сад, вести банківські рахунки й організовувати свій день так, як (вважається) може лише чоловік. Лише не могла примусити себе водити автівку Ніко — досі не розумію чому. Невдовзі у мене з’явилося власне авто — але й до сьогодні кермує ним Анна. А втім, вона нечасто мене возить, бо кварталом я пересуваюся переважно пішки, а коли треба далі — то на метро. Закупки я зазвичай сполучаю з візитами. У День пса ми з Анною їхали до вдови, чий чоловік загинув у автокатастрофі, а за одним разом хотіли подивитися новий «Садовий центр», зведений на 4-му виїзді з автостради.

На мою думку, пес, якого Анна змалювала таким жалюгідним, колись теж був комусь потрібний. Коли треба було, він гавкав, охороняв вхідні двері, створював ілюзію добробуту й захисту — чи, навпаки, надто вразливий, схильний до пестощів пес заповнив лакуну в житті його власника. Ніко помер — і я мала змінитися: перетворитися на когось корисного. Завдяки Асоціації удів і клопотам по господарству, позбавленому чоловіка, це було не так уже й складно. Мене наводили за приклад! Насправді ж я намагалася утекти. Тікала від Анни, від її внутрішньої порожнечі. А вона їла все більше. Жерла, мов навіжена! За кілька місяців набрала вісім кілограмів.

Варто було набратися сміливості, взятися за Анну, схопити її за руку, обійняти, допомогти. Однак Анна мені такої нагоди не давала. Ще дитиною, коли я підносила до її ротика ложечку, вона прагнула їсти сама, без мене, із пожадливістю, єдиною метою якої був харч. А коли ми гралися разом, її захоплювала лише гра, моя ж присутність була інструментом, завдяки якому Анна задовольняла бажання вигравати і захват від програшу. І якби довелося шукати (згідно з не вартими довіри гіпотезами альтернативної медицини) психічну причину раку Ніко — щось на кшталт утрати рівноваги в родинному мікрокосмі, — то я була б схильна назвати передчасну і страхітливу автономію цієї дитини або ж мою нездатність годувати її груддю ще від народження.

У всіх жінок є молоко. Усі жінки можуть годувати груддю. Достатньо трохи терпіння й любові. Ні, я не шукаю собі виправдання — так само, як тоді лікарі і медсестри не шукали причину, — чого це раптом у мене не виявилось ані краплини терпіння й любові і молоко не йшло. Однак у мене було таке велике бажання! Бажання зробити все правильно, стати доброю матір’ю — або хоча б просто матір’ю. Бажання подарувати світові новий доказ глибоко природного походження любові. Якби Анна народилась інвалідом, виконати це завдання було б простіше. Слабких природно любити; для мене було природно ходити за Ніко, а після його смерті вислуховувати удів і давати поради. Однак Анна народжувалася дванадцять годин, Анна виснажила, розірвала мене, прирекла на лежання на весь час перебування у пологовому будинку, на зверхні коментарі медсестер, які силували мене сісти, щоб я поїла, які вимагали, аби я давала раду із сечовим міхуром; Анна залишила в мені вирви, не вичавивши з мене ані краплини; Анна позбавила мене бажання ще раз давати життя. Крім того, вона виявилася міцною. Ця гарна вересклива дитина зі страхітливою швидкістю випорожнювала пляшечки і ніч вважала за день. Пізніше дівчинкою вона відмовлялася залишати шкільне подвір’я, коли я приходила о четвертій. Не хотіла, щоб я була на врученні табелів і на шкільних виставах, де вона грала головні ролі. Ніколи не розповідала мені про свій день, забувала всміхнутись уранці і поцілувати увечері. Приховувала від мене свої негаразди. «Якби я відкрилася, ти хвилювалася б». Навіть моя турбота була для неї нестерпною. Гадаю, любила вона лише Ніко. І відкривала себе тільки йому. Мої ласки, мої слова стікали з неї, наче вода з качиного пір’я. Та коли я побачила, як вона зі щасливою усмішкою тулиться до Ніко, гортаючи книжку або дивлячись телевізор, то зрозуміла, що сильною (або, радше, погордливою) вона була виключно щодо мене. І що зворотнім боком світу для неї були слабкість і турботливість її батька.

Того дня, коли Анна помітила пса, я зауважила край шляху і понад мапою, яку тримала перед собою, лише деревце — вишукане, ажурне, що ніби зверталося до мене з насипу в центрі шосе. Одне з тих весняних див, що розквітають задовго до того, як інші дерева почнуть розпускати листя. Виходити з автівки я не хотіла — просто милувалася хмаринкою білих квітів, що зникали щоразу, як повз пролітало авто, і знову, щоразу з’являлися неушкодженими. Навколо себе я відчувала збудженість людей, що зупинялися через пса. Я не належала до цієї групи, та все ж їхня присутність ніби огортала мене хмаринкою світлих пелюсток. Коли Ніко лягав до