Читати книгу - "Долина страху, Артур Конан Дойль"

сказати. Але наступної ж миті я помітив за фіранкою носаки черевиків. Побачивши джерело своїх інстинктивних побоювань, я кинувся за молотком, який раніше залишив на каміні. Тієї ж миті ворог стрибнув на мене. Блиснув ніж, але я відбив лезо молотком. Зброя випала з рук мого супротивника. Тоді нападник витягнув з-під плаща рушницю. Клацнув курок, але я встиг схопити ствол руками й підняти догори. Ми відчайдушно боролися. Мій опонент ні на секунду не послаблював натиску, однак якоїсь миті приклад опинився ближче до мене. Не знаю, можливо, я смикнув за гачок, може, ми обоє потягнули за нього. Так чи інакше два набої вцілили йому в обличчя, і, глянувши вниз, я побачив те, що залишилося від Теда Болдвіна. Я впізнав цього чоловіка в місті, упізнав також, коли він накинувся на мене, але, побачивши, наскільки спотворений труп, навіть його власна мати не сказала б, хто перед нею. Я звик до страшних видовищ, але й мені стало незатишно.

Прибіг Беркер. Я почув кроки дружини, але вчасно зупинив її. То було видовище не для жінок. Пообіцявши незабаром прийти в її кімнату, я почав пояснювати все Беркеру, але він сам усе зрозумів із першого погляду. Нам залишалося лише чекати слуг. Ніхто не з’явився, і ми збагнули, що пострілу не було чутно, що все, що сталося, знаємо тільки ми. Тоді в мене й народилася ідея, яка здалася нам обом блискучою. Рукав Теда закатався, виявивши знак ложі. Погляньте!

Дуґлас підгорнув свій власний рукав і показав брунатний трикутник у колі, такий самий, що ми бачили на руці убитого.

— Саме тавро навело мене на думку видати вбитого за себе. Ми були приблизно однакові на зріст та поставу, його волосся було схоже на моє, а від обличчя нічого не залишилося. Ми з Беркером зняли з Теда ось цей костюм, накинули на нього мій халат і поклали труп у тій позі, в якій ви його знайшли. Зв’язавши речі Болдвіна у вузлик, я уклав туди ж єдиний тягар, що опинився під рукою. Все викинули з вікна. Картку, яку він мав намір покласти на мій труп, я залишив біля нього. Ми вдягли мої персні на його пальці, але коли справа дійшла до обручки...

Він витягнув свою м’язисту руку.

— Самі бачите, що я нічого не міг удіяти. З дня весілля ця обручка не покидала свого місця, і зняти її було неможливо. Та мені й не хотілося розлучатися з нею. Ми вирішили віддати цю подробицю на милість долі. Зате я приніс шматочок пластиру й наклеїв його на вцілілу частину обличчя вбитого в тому ж місці, де, як ви бачите, він наклеєний у мене. Лише в цьому випадку, містере Голмс, ви припустилися помилки: знявши пластир, ви не побачили б порізу. Ось як усе склалося. Якби я зачаївся на якийсь час, а потім поїхав кудись, де пізніше до мене приєдналася б дружина, залишок наших днів, імовірно, пройшов би спокійно. Побачивши в газетах, що Болдвін мене вбив, ці чортяки дали б мені спокій. Я сховався б, а Беркер зробив би все інше. Ви й самі можете здогадатися, про що саме він подбав насамперед. Мій приятель відчинив вікно й зробив кривавий відбиток на підвіконні з метою показати, яким шляхом утік вбивця. Це була смілива думка. Потім Сесіл подзвонив. Далі ви знаєте. Тепер, джентльмени, робіть, що вважаєте за потрібне, однак повірте, що я сказав усю правду. Дозвольте лише поставити вам одне запитання: як вчинить зі мною англійське правосуддя?

Запанувала мовчанка. Її порушив Шерлок Голмс:

— Загалом англійські закони справедливі, й покарання буде не важчим за ваш вчинок. Але, скажіть, звідки Болдвін дізнався, що ви живете тут, і як заліз у приміщення, де зручніше сховатися?

— Я й сам цього не можу збагнути.

Обличчя Голмса було серйозне та бліде.

— Боюся, що справу ще далеко не завершено, — заявив він. — На вашому шляху можуть зустрітися небезпеки, гірші за англійські закони або навіть за ваших американських ворогів. Я передбачаю для вас нещастя, містере Дуґлас, і раджу стерегтися.

Частина II. Прибирачі

А тепер я змушений попросити читача на якийсь час покинути Сассекс і перенестися років так на двадцять назад та на кілька тисяч миль на захід. Перед ним розгорнеться така незвична історія, що, можливо, важко буде навіть повірити в її достовірність. Та це не початок якоїсь нової оповідки. Після опису того, що відбулося в той час і в тих місцях, розкривши таємницю минулого, ми знову зустрінемося в квартирі на Бейкер-стрит, де завершиться й ця пригода, як і багато інших дотепер.

Розділ 1. Той чоловік

Це сталося 4 лютого 1875 року. Була сувора зима, густий сніг вкривав ущелини Джилмертонських гір. Вечірній потяг повільно повз залізничною колією, що сполучає безліч гірничих і заводських селищ. Він підіймався крутим схилом, що веде від Стеґвілля, розташованого на низовині, до містечка Вермісса, що розмістилося в горішньому краї долини. Дорога була одноколійною, на кожній запасній гілці стояли вервечки платформ із вугіллям і залізною рудою. Стояли, немов німі докази прихованих під землею незліченних багатств долини, які привабили до неї безліч людей різних національностей, що помітно пожвавило цей сумний закуток Сполучених Штатів. Навряд чи першопрохідці, котрі перетнули її, уявляли собі, що найпрекрасніші прерії та розкішні пасовища нічого не варті порівняно з цією похмурою місциною, заповненою чорними скелями та хащами лісу. Над майже непрохідним бором, що заполонив схили гір, здіймалися вкриті вічними снігами шпилі.

Долиною, що звивається між зубчастих скель, повз маленький потяг. У вагонах, що вміщали всього по двадцять або тридцять людей, щойно запалили лампи. Вони тьмяно та заледве освітлювали пасажирів, переважно робітників, котрі поверталися додому після трудового дня. Судячи з їхніх закіптюжених облич, це були здебільшого гірники. Майже всі вони курили й іноді перекидалися слівцем-другим.

В одному з вагонів сиділи двоє чоловіків у поліційних одностроях, які привертали до себе обережну увагу не лише копачів, але й кількох жінок-робітниць, котрі також перебували у потязі, і двох-трьох літніх чоловіків, у котрих неважко було впізнати місцевих дрібних крамарів. У кутку, віддалік від усіх, сидів чоловік. На вигляд йому було близько тридцяти років, він був середнього зросту та мав доволі свіжий колір обличчя. Проникливі сірі очі виблискували крізь окуляри та доброзичливо поглядали на сусідів. Ці погляди дозволяли зробити висновок про товариський характер. Не надто уважний спостерігач припустив би навіть, що це якийсь простак. Однак пильніша увага дозволяла вгадати в контурі його підборіддя та суворій складці губ, що під зовнішньою щирістю темночубого чоловіка була прихована неабияка сила. Кілька разів він намагався поговорити з найближчим сусідом-гірником, але, отримавши короткі непривітні відповіді, замовк і похмуро втупився у краєвид за вікном. Купи шлаку нагромаджувалися з обидвох боків залізничної колії, за ними здіймалися башти над вугільними штольнями. Групи жалюгідних дерев’яних хиж із погано освітленими вікнами тулилися одна до одної. На численних платформах юрмилися закіптюжені жителі: долина Вермісси не вабила до себе нероб, тут тривала жорстока боротьба за існування. На обличчі молодого пасажира, котрий оглядав