Читати книгу - "Жуль, Дідьє ван Ковелер"

заради нього я вирішила стати справжньою художницею. Заради хвилюючих митей, коли він приносив у зубах палітру та підштовхував мордою тюбики з фарбою, заохочуючи вибирати.

Мама, переконавшись, що я «у добрих лапах», із чистим серцем здала свій пост. Зупинилась. Отримала змогу підлікувати хворобу Шарко — прогресуючу атрофію м’язів, яку приховувала від усіх. Однак було надто пізно. Тож ми помінялись ролями. Я допомагала їй прийняти неминуче, змиритися з втратою самостійності — яку вона так затято повертала мені — та непомітно спуститися тим самим схилом, яким вона довго тягла нагору мене...

Жуль розбудив мене за десять хвилин до дзвінка, яким мені повідомили про її смерть. Коли її попіл розвіювали над затокою Янголів у Ніцці, він пірнув їм навздогін. Батько й брати допомогли йому забратися назад до човна. Жуль чхав водою мені на ноги. Ніби повертав мені маму.

Від сліз слова на жовтавому папері розплилися плямами. Я поклала голову на лікоть, замислилася. Як він там, мій Жуль, як ведеться йому у своєму новому житті, із новим підопічним? Чи він іще сердитий на мене, чи скучив за мною, чи — радше — забув мене?! Певна річ, так для нього було б найкраще. В усіх помилках винна я, Жулю немає в чому себе винити. Я залишила його — і він знає, що я не лишилась одна. Саме Жулеві я завдячую двома найбільшими любовними захопленнями свого життя. Першим був його наставник, Рішар: цей хлопчина дав мені стільки корисного, а моє тіло йому невтомно брехало. Рішар знову навчив мене насолоджуватись — це було його метою, досягнути якої він запосягся. Поклав кілька місяців на те, аби доторкнутись до мене. І ще кілька тижнів переконував себе (даремно, до речі), що я не відмовилася не лише з ввічливості. Коли ж місію було виконано, Рішар взявся до інших завдань.

Саме тоді в моєму житті з’явилася Фред Белланже. У школі в Ез влаштували день відкритих дверей. Вона тоді займалася піаром у фундації Swiss Life, що спільно із Lions Club фінансувала навчання десяти псів на рік. Ми з Жулем показували долання перешкод у форті на спеціальній дистанції, повній труб, помостів, складних переходів зі світлофорами, розкиданого на тротуарі сміття, численними сходинками та дірами, пробитими відбійними молотками; дистанції раз у раз змінювали, аби собаки не призвичаювались і виявляли меткість і логіку. Нас підсікали мотоцикли, вантажники, кишенькові злодії... Як і минулого року, премію глядацьких симпатій одержала наша пара. Передаючи мені трофей, Фред обійняла мене міцніше, ніж дозволяв зазвичай Жуль — а йому наступила на хвіст. А коли Фред чіпляла псові медаль, то боляче вколола його. Від несподіванки Жуль стрибнув убік — і зіштовхнув Фред із подіуму; впавши, вона зламала собі три ребра.

Ми навідалися до неї в готель у Ка-д’Ай. І вже через два тижні разом із нею подалися до Парижа. Що було далі? Невпинні вечірки, нездержні веселощі, неперервне щастя, нестримний вир життя поруч із ласою на пестощі досвідченою коханкою, яка знала і вміла мало не все на світі... Аби трохи позасмагати на Корсиці, вона одним телефонним дзвінком роздобула для нас приватний літак. А на день Святого Валентина вона подарувала мені першу персональну виставку у галереї «Медичі» на Вогезькій площі. Жуль зрештою звик до Фред. Однак двійко моїх захисників частенько сварилися через розмежування своїх прав і обов’язків. Фред, не загострюючи на цьому увагу, не раз міняла свої лабутени, на яких мстився їй Жуль.

Я також по-своєму захищала свою територію. Продавати свій голос на радіо я пішла сама — однак і тут не обійшлося без Фред: вона вибила для мене надзвичайно вигідну угоду в обмін на домовленість щодо реклами однієї розкішної торгової марки (для них вона забезпечувала піар). Я дуже пишалась своїми прибутками. Пишалася тим, що могла безкоштовно любити ту, яка — через гордощі й страх самоти — до мене завжди покладалася лише на ті цінності, які можна було придбати.

— Гей там, унизу! Все гаразд?

Я заховала списані аркуші під газету — і спокійним тоном відповіла, що так, усе гаразд. Не хотілось, аби вона читала ніжні слова, щойно написані мною про нас у пам’ять про пса. Не хотілося, аби у Фред виникли нові ілюзії. Я не відновлювала в собі теплих почуттів до неї — просто намагалася чесно поглянути собі у вічі. Це краще, ніж роздивлятись себе у дзеркалі. І я побачила жінку, яка потрапила до пастки почуттів: вдячності, ніжної дружби та докорів.

Фред спустилася до каюти і поцілувала мене у вушко.

— Любасику, то ти вийдеш? Бо вони вирішать, що ти за щось злишся на них.

Що це за нове прізвисько — «Любасик»? Певно, старе — «янголятко» — вже не в’яжеться з поглядом, яким я постійно ніби вивчаю Фред.

— Ходімо! Поглянь — сонечко вийшло! Хоч трошки свіжого повітря вдихни! Пограймо з ними хоча б разок — це буде ввічливо. Дафна приготувала для тебе «мангеттен».

Я на це відповіла, що більше не хочу їх бачити.

— І мене теж?

— Певно що ні!

— Хотілося б вірити, Алісо.

І Фред вийшла, грюкнувши дверима каюти. А я вже за хвилину, склавши списані аркуші до сумочки, піднялася на палубу. Мусила. Що більше морських миль ми долали, то похмурішим ставав мій настрій — тож для бідолашних моїх супутниць єдиною перевагою мого одужання була унікальна можливість нарешті зіграти в белот учотирьох.

Кабінет Еріка Вонга розташовувався в одній зі старезних будівель, що обступили садок Пале-Рояль. Водій висадив нас на вулиці Монпансьє, і довелося переходити сквер, аби потрапити до галереї де Валуа. Попід величезним порталом із номером 102 я намагався відшукати відповідну табличку або ім’я біля кнопок домофона. Нарешті натиснув на клавішу п’ятого поверху — поруч було намальовано саламандру.

Двері, клацнувши, прочинилися. Жуль підштовхнув їх головою, притримавши — його професійні звички часом нагадували галантні манери. Потім він повів мене у прохолодну темряву холу, став на задні лапи, поставивши передні на мережану решітку клітки ліфта. Жуль шукав кнопку. Однак це була інша, новіша система, тож пес лише дряпав кігтями по холодній поверхні. Замість нього ліфт викликав я. Жуль опустився на чотири лапи й відвернувся від мене. Явно образився. Коли я відчинив дверцята ліфта, він уже піднімався сходами.

*

Гострі шпильки, біла блузка з глибоким декольте, товстий шар макіяжу — секретарка нагадувала медсестру з порнофільму. Вона привіталася з лабрадором — і вже тоді звернула увагу на мене.

— Доктор Осман пояснив мені терміновість вашого візиту. Метр Вонг прийме вас між Ясімом і Шоколадкою.

Вона промовила це так милостиво, що мені залишалось лише гаряче подякувати. Секретарка провела нас до зали