Читати книгу - "У Сухумі очікується дощ, Гурам Одішарія"

кого натрапиш, — тихо каже прощаючись той, із басовитим голосом. Тепер голос у нього зовсім інакший, доброзичливіший.

— На все добре!

— Бувайте!

Мераб продовжує шлях. За кілька хвилин він уже біля метро. Підземка ще працює.

Виходить на «Грмагеле». Там він у родича квартирує.

Зайшовши в дім, він не промовляє жодного слова, падає навзнак на ліжко, прикриває голову подушкою і ридма ридає беззвучно.

Смерть мавпи

Зима дев’яносто четвертого. Сидимо у вагоні метро, поїзд застряг посередині тунелю — чекаємо, коли відновиться струм. Хтось запалює запальничку і в кутку вагона ллється бліде, жовтаве світло.

Поруч зі мною сидять двоє хлопців років двадцяти. Один іншому розповідає:

— Після падіння Сухумі нас перевели в Очамчире, і я воював біля Таміші. Тоді у мене була одна мавпа, ось така, — він розводить руками і показує розмір. Паском припнута сиділа вона у мене на плечі, швидко приручилася, їла фрукти, горіхи, цукерки. Вночі я прив’язував її до дерева і вона спала на гілці. Одного разу вранці прокинувся і бачу: впала з дерева моя мавпа і висить на паску… Ось так вона висіла — хлопець показує позу загиблої мавпи. А інший сміється.

Під час війни дехто з бійців розважався мавпами із Сухумського розплідника, і інших розважав. Мавпа, про яку хлопець розповів, напевне, була макакою. Макаки — маленькі, непосидючі, веселі мавпи, люблять гратися, мають дуже виразні очі та міміку, одразу звикають до людини, можливо, й через те, що дуже на нас схожі…

Запальничка гасне, струму ще нема, у вагоні темно.

Хлопці розмовляють вже про інше, але я їх не слухаю, перед очима у мене удушена мавпа, що висить на тонкому паску. Навіть ніби бачу, як погойдує її охололе тіло ранковий вітерець і як запитує вона кожного з нас безмежно здивованим, дитячим обличчям і розплющеними очима: скажіть, будь ласка, що з нами коїться… Поясніть, як зі мною таке сталося…

Нарешті з’являється струм, рушає з місця потяг, і я з запізненням повертаюсь додому.

Останнім часом дивні речі трапляються зі мною — засмучуюсь через найменшу дрібницю, а потім цілими днями ходжу з важким серцем.

Ладо

Його звати не Ладо, але він пообіцяв розповісти про свої пригоди і попросив, якщо я щось напишу, не називати його справжнім ім’ям. Виконую прохання, називаю його Ладо і змінюю також імена інших героїв. Коли цю бувальщину дослухаєте до кінця, думаю, і самі погодитеся, що так краще.

Три роки тому, наприкінці осені, абхазька сторона несподіваним наступом бере село Ладо. Грузинські війська відступають, залишаючи село, і селяни опиняються віч-на-віч з абхазькими, російськими, чеченськими бійцями. Ті вбивають людей, підпалюють будинки, палять кухні, кошари… Когось звинувачують в участі у мітингах, когось убивають безпричинно, ґвалтують жінок.

Щоправда, серед ворогів трапляються й справжні бійці, котрі дотримуються писаних чи неписаних законів війни, але є й месники, вбивці, нелюди.

Поблизу дому Ладо, на вулиці розстрілюють кількох його сусідів, полонених грузинських солдатів.

Ладо встигає вчасно вивезти родину машиною, а сам разом із кількома односельцями тікає у ліс. П’ятдесят п’ять років Ладо, ще далеко від нього старість, але йому важко ходити, кульгає — болить праве коліно.

«Не озирайтесь на мене, бачите ж, нога турбує, пришвидшуйте крок, а я поволі виберуся звідси», — звертається він до товаришів, але вони не слухаються, не залишають його самого.

Ладо в траві знаходить рівненьку гілляку і використовує її як палицю. Холодно, сіється крижана мжичка, через пару днів уже грудень. У повітрі свистять кулі, триває бомбардування огорнутого димом села та його околиць, двигтить земля. Люди ховаються і на чайних плантаціях. Годинами лежать між рядами зелених кущів, на мокрій землі — діти і жінки, старі і молоді. І здаля виразно чути, як тріщить палаючий шифер, ніби стріляють з невідомої зброї.

Вечоріє. Ладо і його друзі мисливськими ножами зрізають соснові гілки і майструють схованку. Цілу ніч проводять на ногах, не заплющуючи очей, — неможливо лягати чи сідати, — ллє дощ, усе просякнуте дощем, а запалити вогонь — небезпечно. У Ладо болить коліно, під час переходу через річку в гумові чоботи просочилася вода, і мерзнуть ноги.

Нарешті світає. Знову дощить. Односельці переходять в інший ліс, віддаляються від своїх домівок, плетуться мовчки. Ще дві ночі вони проводять у лісі. Знесилений Ладо намагається не відставати, але зрештою таки відстає і залишається сам-один посеред лісу. Заблукав, іде, але не знає — куди.

Раптом чує далекі, схожий на регіт, голоси. Незабаром натрапляє на бородатих бійців, що зібралися біля вогнища. Вони розмовляють абхазькою. Тікати вже неможливо, бійці помічають його одразу. Ладо, схиливши голову, наближається до вогнища, не дивиться ні на кого, обличчя йому палає.

— А-а, грузине, на власних ніжках з’явився? — запитує хтось хриплим голосом, відходить від бійців і б’є Ладо в плече «калашниковим».

— Стривай, стривай, — гукає хтось, — не бий, це, здається, наш знайомий… Ладо, це ти?

Ладо піднімає голову — перед ним двоюрідний брат його сусіда…

Потім кілька бійців ведуть Ладо в сусіднє абхазьке село і влаштовують у якомусь домі, попередивши: ти — наш в’язень, ні кроку звідси, бо розстріляємо. В домі живе немолоде подружжя. Старі накривають на стіл, виносять гомі[11], копчену свинину, червоне вино. Ладо три дні нічого не їв, але доторкнутися до їжі не може.

— Їж, — каже старий, — їж, бо помреш, бачу: ледве тримаєшся на ногах.

Ладо з великим зусиллям жує свинину, але не може проковтнути.

— Рятуй, — звертається він до старого, — чує моє серце, що розстріляють,.. рятуй, а коли прийдуть наші, я тебе врятую.

Старий сміється:

— Сюди ніколи не ввійдуть грузини, цю війну ми виграємо!

Ладо дивується, звідки така впевненість у старого.

— Але ти не бійся, — продовжує старий, — з тобою нічого не трапиться, я добре знав твого батька.

— Це зрозуміло, але невідомо, хто прийде,.. рятуй… Передай Віталію, що я в тебе. Нехай прийде і забере мене в безпечне місце.

— Гадаєш, хіба Віталію зараз до тебе?

— Так! Ми — друзі дитинства, до того ж я був на його весіллі…

Віталій — голова того села, шанована особа, кожне його слово абхази виконують без вагань. І Ладо сподівається на Віталія.

— Повідомлю, не турбуйся, — каже старий, — випий вина!

Ладо насилу випиває склянку ізабелли, а на їжу навіть не дивиться. Незважаючи на прохання старого, вночі в домі не залишається, лягає в кошарі. Всю ніч борсається: ввижається, нібито за ним женуться вбивці. Опівночі підводиться, ховається в свинарнику, потім знову повертається до кошари, бо в свинарнику нестерпно