Читати книгу - "У Сухумі очікується дощ, Гурам Одішарія"

смердить. Час від часу виходить у двір, прислухається. Небо розсікають трасуючі кулі, гавкають собаки.

Вранці приходять бійці і виводять Ладо на подвір’я.

«Ми знаємо, що грузини в твоє село завезли безліч зброї, шукаємо, але не можемо знайти. А ти, напевне, знаєш!» — кажуть вони Ладо і приставляють до скроні дуло автомата. «Не знаю!» — присягається Ладо. Йому не вірять. Потім дуло переміщують до очей, до живота, а тоді стукають у вуха. Його катують протягом двох годин. Ледь живий Ладо і в той день нічого не їсть і не п’є. Здригається на кожний звук незмащених дверей.

«Твоє прохання я переказав Віталію через надійного чоловіка», — мовить увечері старий, та поки він зайнятий на фронті, а щойно знайде час, навідається.

І другу ніч він проводить у кошарі. Нікуди втекти не може — перевіряють щоранку і щовечора.

Приходять і наступного дня: мовляв, де та зброя, що завезли? Підвішують на дереві за ноги. Пару хвилин висить униз головою. Потім хтось кричить: «Я розберуся з цим сучим сином!» — лаючись, знімає Ладо з дерева і веде до галявини. Ладо мріє: розстріляв би, щоб спочити! А той чоловік шепоче: «Я — родич Віталія, скоро звільню!»

Переночував подалі від будинку старого, в розщелині величезного дуба, що стоїть посеред поля. В розщелині лежать кілька свиней і він засинає разом із ними, ніби засинає, насправді ж щохвилини перевертається, тривожиться, стогне, бо болить розпухла нога.

На світанку з’являється старий і каже, що прийшов Віталій. Напівсонний Ладо з недовірою дивиться на старого, підводиться, витрушує плаща і прямує до його оселі. Йде віддалік від дороги, обходить відчинені ворота, перелазить через паркан і на городі чекає Віталія.

А Віталій вже швиденько прямує до Ладо, обличчя його зволожують сльози.

— Чого ти плачеш, Віталію?

— А ти чого плачеш?

Вони обіймаються.

— Що діється, Віталію, це не війна, це взагалі бозна-що… Навіщо вбивають людей?

— Ти не бійся нічого, я виведу тебе звідси, виведу.

Того ж дня двоє товаришів Віталія везуть Ладо на «Волзі» у високогірне абхазьке село.

По дорозі один з них пояснює: маємо переправити тебе гелікоптером, іншого шляху нема…

— Куди летить гелікоптер?

— Про це довідаєшся пізніше. А тепер слухай уважно: до гелікоптера тебе ніхто не впустить, там мільйон бажаючих вирватися звідси. Найголовніше: якщо довідаються, що ти грузин, пиши пропало… Сьогодні гелікоптером перевозять трьох загиблих бійців, у нас є домовина, покладемо тебе в неї, наче й ти убитий… Ніхто не перевірятиме…

— Ні. Ні, тільки не в домовину, тільки не в домовину... я цього не витримаю… — блідне Ладо.

Товариші Віталія розмовляють абхазькою. Потім «Волга» зупиняється біля сільського стадіону, де стоїть оточений людьми гелікоптер. Супутники Ладо кудись ідуть і невдовзі приносять брезент.

— Одне слово, такі справи, — каже Ладо котрийсь із них, — маємо загорнути тебе в брезент, як убитого.

Ладо погоджується. Його загортають у брезент. До товаришів Віталія долучаються ще двоє солдатів і вони разом несуть Ладо до гелікоптера.

— Не забудь, що ти мертвий, ані звуку, інакше підведеш і себе, і нас! — попереджають Ладо.

— Нумо, стороніться, стороніться! Несемо вбитого бійця, вбитого бійця! — кричать вони і торують собі дорогу посеред галасливої юрби.

Юрба розсікається навпіл. Ладо піднімають на гелікоптер і кладуть десь у хвостовій частині.

— Мені про трьох убитих казали, а тут їх четверо! Не полечу, перевантажена машина! — кричить пілот.

Пілот — росіянин. Він вимагає додаткової плати. Його «обурення» друзі Віталія припиняють кількома тисячами російських рублів.

Потім гелікоптер завантажують ящиками мандаринів та порожніми бочками з-під олії. Заносять і три домовини та ставлять поруч із Ладо. Нарешті зачиняються двері, наростає гул двигуна, звихрено крутяться лопаті і через кілька хвилин гелікоптер вже летить у повітрі.

Ладо лежить, затамувавши подих, його серце б’ється, як у дитини, і просить Бога: щоб гелікоптер не впав, щоб гелікоптер не впав… Десь чув про те, що перевантажені гелікоптери часто падають.

Минає п’ять хвилин, десять… Гелікоптер летить зі скреготом. Ладо задихається, бо його обличчя прикрите брезентом. Обережно, дуже обережно відтягує край брезенту і жадібно ковтає повітря. Потім підводить голову. В салоні темно, ілюмінатори прикриті ящиками з мандаринами. Очі звикають до темряви, і він бачить, що лежить між домовинами. Тіло його починає тремтіти, і він, зойкнувши, знову заплющує очі.

Гелікоптер летить.

Приблизно хвилин через сорок двигун змінює звук — гелікоптер знижується і незабаром десь сідає. Льотчик вимикає двигун, відчиняються двері. Розвантажують ящики з мандаринами та бочки з-під олії. Ладо знову прикривається брезентом. Невдовзі чує захмелілий голос пілота:

— Гей, небіжчику, вставай! Це мій брезент! Давай брезент!

Ладо завмирає. Льотчик повільно знімає з нього брезент і сміється:

— Вставай, вставай, не бійся, ти майже врятований.

Схвильований Ладо обережно підводиться, кілька секунд вдивляється в обличчя пілота, в дверях затримується, а потім спускається вниз.

Надворі снігу по пояс. Навколо гори. Морозно. Це якийсь крихітний аеропорт. Скрізь метушаться люди з ящиками, чути абхазькі перегуки, загиблих несуть до виходу з аеропорту.

— Боже ж ти мій небесний! Ладо, невже це ти? — чує приголомшений Ладо чийсь вигук. — Що ти тут робиш? Як ти тут опинився?!

Перед ним Таїф — абхаз, інститутський товариш, в одному ансамблі танцювали.

У Ладо заплітається язик, але Таїфові таки розповідає про свої поневіряння. Таїф поспішає: справ чимало. Ладо від нього довідується, що потрапив на Північний Кавказ.

— Це ще не все! — каже Таїф, — тепер я передам тебе водієві ось того «чорного ворона». Якщо хтось поцікавиться, скажи, що виконуєш спецзавдання. Я попереджу потрібних людей.

Таїф дістає з кишені пачку грошей і дає Ладо п’ятнадцять тисячорубльових купюр: мовляв, у тебе, мабуть, немає, а знадобляться!

«Чорний ворон» довозить Ладо до автобусної зупинки. Потім Ладо автобусом дістається до міста, потім ще іншим автобусом до Железноводська.

У Железноводську він заспокоюється, ним оволодіває неймовірний спокій — забуте відчуття. Потім нагадує про себе голод, він заходить до якоїсь їдальні, замовляє одну, другу, третю страву, їсть без упину, їсть. Потім запиває їжу кількома чарками «столичної».

Нарешті виходить із їдальні, шкандибає засніженою дорогою і опиняється в безлюдному парку, вмощується на лавці, дістає пачку «Яви», тремтячими пальцями запалює цигарку і глибоко затягується. Потім згадує дружину і дітей, відновлює в пам’яті все, що сталося, сльози підступають до горла, до болю стискається серце, прискорюється серцебиття…

Довго-довго сидить так на лавці, сидить неголений, занурений у думки чоловік. Стукіт його серця, що ніби ось-ось вилетить з грудей, чують лише засніжені дерева зимового саду, а більше