Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

з тобою, Насте, прожили, а тепер довелося розлучатися»…

І почало йому, старому, згадуватися все, що тоді ще давно було. Як то воно молоді літа згадуються так легко! Ось тепер: сьогодні що зробиш – завтра вже й забув. А ті, далекі літа не забуваються…

От же не забув, як вони під вербами удвох сиділи, як на вулиці стрівалися.

– Вийдеш сьогодні, серце?

– Біля криниці жди!

І він ждав… Гарно тоді було… А там весілля… Бучне[78] було, – тоді ще горілка дешева була. Так, весілля… Тоді ще кум Семен почав пити варену з миски і край у мисці викусив. І так і згадалося йому Семенове обличчя, – червоне, очі вирячені, сам він до миски припав… На що воно згадується таке?

А як діти пішли!.. Господи! Які вони раді їм були. Так ніж: тройко малими вмерло, дочка заміжня була – в землю полягла…

І ось зненацька ще дужче у Йвана серце защемило: се щось нове згадалося. Господи! Й на віщо він так зробив тоді! Він ніколи її не бив, ні… тільки раз се було: він з шинку прийшов – уся громада була тоді в шинку, і він був… І за віщо він її вдарив? Не згада вже тепер, тільки зна, що вдарив просто наодмаш кулаком. Хотів по голові, та п’яний був – похитнувсь, у груди влучив. А вона й не заплакала… Вона зроду вперше від його бита була: як стояла, так і впала на піл, мовчить, тільки за груди вхопилася, на його так дивиться… Як вона тоді дивилася!.. Він і тепер неначе той погляд бачить. Ох на віщо ж він се зробив!..

– Мамо! – скрикнув спросоння невеличкий хлопчик, що спав на полу. – Мамо!

І він розплющив очі, подививсь навкруги і ще сонний, подвивсь і сів на полу.

– Мамо! Де мама? – питався він.

Далі хлоп’я замовкло на хвилину, а потім мабуть одразу йому згадавсь учорашній похорон, і він скрикнув ізнову:

– Мамо! Я хочу мами! – і облився слізьми.

Дві дівчини: більша – Галя і менша – Одарка – теж попрокидались од голосіння братового і повставали. Одарка зараз же почала вдвох із братом кликати маму й плакати.

Сей випадок розігнав Іванові мрії, він підійшов до плачучих дітей.

– Не плачте, дітки, годі! – промовляв він, голублячи їх.

– Я маму хочу! – не вгавав малий Василько.

– Маму! – хлипала, тручи руками очі, Одарка.

– Мами нема, дітки… – тихо, ледве промовив батько. – Мами нема: вона пішла… до тітки Марусі. Ось підождіть, скоро вернеться…

– Ні, ні! – голосив хлопець. – Тато не так кажуть: мама не пішли, мамусю в яму закопано вчора. О! Навіщо в яму! Я не хочу так, – там холодно мамі!

І діти знов облилися дрібними слізьми. Тільки Галя, сидячи в кутку, хоч і плакала, але тихо, силкуючись вдержувати сльози, що так і сипалися з карих оченят і текли по білому схудлому видочку. А далі, мов перемігши себе, вона втерла сльози і сиділа не ворушучись, тільки її маленьке тільце здригалося раз-по-раз то з жалю тяжкого, то з холоду, що панував у нетопленій хаті. А Василько з Одаркою все плакали, та й плакали, голосно кличучи маму. Іван не знав, що й робити. Коли се Галя встала, ще раз утерла останні сліди від сліз і пересіла до дітей. Вона обвила їм шийки своїми тоненькими рученятами, пригорнула їх обох до себе й почала розважати. Іван не чув усього, що вона їм тихенько шепотіла на вуха, він почув тільки деякі уривки:

– Не плач… Я кашки зварю… Ну, ну – годі… Я тобі ляльок нароблю і «котка» заспіваю…

І бідна маленька дівчинка, сама ледве вдержуючи сльози, почала співати «котка», ту саме пісню, що так недавнечко співала над нею мама, люба мама, що лежить тепер у холодній, снігом заметеній ямі… І як її колись бавила мама сією пісенькою, так і вона розважає тепер нею своїх маленьких «братика й сестричку», що так, як і вона, зосталися без мами.

Спершу діти мало її слухали, але потім почали плакати тихше, а далі й зовсім замовкли і тільки хлипали раз-по-раз. І вже тоді, як хлипання стихло, і Галя втерла обом сльози, Василько промовив:

– Я вставати хочу!

Галя почала його вдягати, обувати чоботи. Гаразд напрацювавшися з Васильком, Галя заходилася біля Одарки. Тут діло було легше, і незабаром вона вже вмивала обох дітей. Василько спершу почав був змагатися, кажучи, що він не хоче вмиваться, бо холодно, і треба було довго вмовляти його, поки він згодився на вмивання та на чесання, бо й його він не любив за те, що «тоді скубеться». Але потроху Галя поборола всі ті труднації[79].

– Тату! Я їсти хочу! – тихенько промовила Одарка, хапаючи батька за рукав.

– І я хочу, снідати хочу! – завив і собі Василько.

Бідолашний батько поліз на полицю по хліб.

– Я не хочу хліба, я хочу кулешику[80]! – не згоджувався хлопець.

– Синку, нема кулешику; ось підожди – я зварю.

– Я не хочу підожди, я зараз хочу!

І знову сльози. Старий не знав, що й робити. Тут знову довелося Галі розважати дітей. Чи про кулешик вона їм шепотіла, чи про що інше, – тільки вони й сього разу почали потроху затихати. Зрідка тільки чути було Василькові вигуки:

– А я так не хочу! Я хочу отак!

Та скоро й він замовк. Діти почали гризти хліб. Василько, насупившись, ухопив обома руками окраєць і з усієї сили кусав його своїми білими зубами. Він ще не покинув дути губи й очевидьки захожувався щось вигукнути. Надто в хаті було так холодно, що в дітей посиніли руки.

– Я змерз! – зарепетував хлопець.

Галя миттю кинулась, знайшла юпчину, вдягла брата й сестру.

– І солі нема!.. – додав він далі, показуючи Галі свій хліб.

– І мені солі! – попрохала Одарка.

Галя густо насолила дітям хліб цупкою сірою сіллю.

Тепер уже поки не було чого голосити, і діти на якийсь час зовсім заспокоїлись і мовчали.

А Йван тим часом думав про те, як то він буде поратися. Діти голодні, їм треба чогось ізварити.

І він пішов з хати, нарубав і вніс дров, далі почав розтопляти в печі. Що ж його варити? Кинувся шукати чого-небудь – знайшов пшона.

– Зварю хоч кулішу, – думає.

І він почав змивати пшоно. Змив, у горщик усипав.

– Е, дурний! Нащо ж я всипав? Треба спершу окріп нагріти.

І він висипав пшоно з горщика. Далі…

Дві маленькі рученьки зненацька обхопили йому шию, добрі карі оченята, трохи заплакані, глянули йому в вічі.

– Тату,