Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

намагалася переконати свого улюбленця Аґлая. Проте Назарко лише сміявся у відповідь і зневажливо махав рукою.

Отож і досміявся, отож і домахався: врешті-решт вислали його з міста, і тепер він працює у них в Бакоті простим сільським фельдшером. Ні, ну це ж треба! Хіба ж ото варто було сушити мізки в інституті тому медичному, щоб насамкінець повернутися туди, звідки починав?! Сам Назарко вважав, що таки варто, Аґлая ж дотримувалася протилежної думки.

Одне добре: навіть тепер, коли її Амоса давно вже на світі цьому не було, а Гарась зі своєю Надійкою в Канаді опинився, поруч із старенькою матір’ю залишився любий молодшенький синочок, котрий, до речі, завжди міг прочитати який завгодно папірець, якщо виникала така потреба. Так-так, поруч із нею завжди знаходився хтось грамотний: чи то чоловік, чи то сини, чи навіть невісточка-одвентисточка. Самій же Аґлаї ніяка освіта ніколи не була потрібна. Без неї жити простіше й надійніше. І спокійніше.

Хіба що ось тепер…

– Ну от, я вас довів. Тепер все, бувайте здорові, як в колгоспі корови!

Почувши таке, в першу мить літня жінка просто отетеріла. А коли зібралася з думками, то вже і слід малого бешкетника прохолов.

– Нічого ти не знаєш ні про життя, ні про колгоспи, – скрушно зітхнула вона. І, витягнувши далеко вперед праву руку із судомно затисненою у почорнілих зашкарублих пальцях повісткою, Аґлая переступила поріг ошатного триповерхового будиночка. В усій цій незрозумілій ситуації особливо лякало дивне сусідство КДБ з міліцією. Справді, якщо всі вони зібралися під одним дахом – тут бути біді! Ой бути, бути!..

Втім, нічого особливо жахливого всередині будівлі не сталося. Тут літня жінка одразу ж наштовхнулася на канцелярський стіл, за яким сидів черговий. З абсолютно байдужим, якимсь навіть закам’янілим виразом обличчя він подивився на повістку, потім виписав на маленькому бланку якусь цидулку, після чого рівним безбарвним тоном пояснив Аґлаї, на який поверх їй слід пройти і який номер кабінету відшукати. Коли ж, ховаючи очі, вона пояснила, що не бачить жодних цифр на манюсіньких табличках над дверима, черговий пояснив:

– Зі сходів звернеш праворуч, прямо по коридору, знов праворуч, треті двері. Тепер усе зрозуміло?

– Еге ж, еге!.. – дрібно киваючи, літня жінка якнайшвидше почимчикувала до сходів. Лише піднявшись трохи вгору, ризикнула озирнутися. Проте черговий, схоже, вже втратив до відвідувачки найменший інтерес, бо, як і раніше, завмер за канцелярським столом, втупившись у невидиму нікому іншому точку на стіні навпроти себе. «Пронесло!» – з полегшенням подумала Аґлая, піднімаючись сходами. Але одразу ж зрозуміла: ні, зовсім навіть не пронесло – усе тільки починалося, бо вона ще навіть не дійшла до того кабінету, до якого її викликали.

* * *

– Громадянка Дунець?

– Так.

– Аґлая Діївна?

– Так.

– Чому запізнилися з явкою?

– А-а-а… як це? – миттєво розгубившись, вона не могла второпати, що хоче почути цей чоловік, затягнутий у глухий попелясто-сірий костюм.

– Послухайте, громадянко Дунець… Ви мені дурепою збираєтесь прикидатися чи відповідати на запитання?

– Чо… чого?.. Як?..

Незвична форма звертання остаточно спантеличила літню жінку.

– Послухайте, Аґлає Діївно, от ви мені скажіть, що тут написано?

Чоловік штовхнув горезвісну повістку, яка ковзнула по стільниці й впала до ніг відвідувачки. На що чоловік мовив тихо й навіть якось весело:

– Ви повістку підніміть і відповідайте на те, про що я спитав.

– А чого там написано? Чого написано, того й написано, – пробурмотіла вона, піднімаючи папірець з підлоги. – Щоб я до вас прийшла. Ну, отож і прийшла, як там написано.

Далі Аґлая заходилась розповідати, що листоноша принесла повістку не їй самій, а в правління колгоспу. Що, порадившись із парторгом, голова колгоспу не віддав повістку безпосередньо їй, а влаштував термінові невідкладні збори всіх колгоспників, на яких літню жінку сварили й ганьбили всім селом – мовляв, дожилися до того, що нашу односелицю повісткою у КДБ викликають! Що Аґлая сльозно молила не відпускати її у велике незнайоме місто Кам’янець-Подільський саму, а дозволити їй поїхати разом із синочком Назарком. Що Назарка так і не відпустили, попри всі її благання. Що ледь-ледь вдалося домовитись про транспорт – себто, про колгоспний віз…

– Ох, громадянко Дунець, ти ж і зануда! Ти мене втомила зовсім, в нудьгу увігнала, – нарешті перервав її господар кабінету, аж надто показово позіхаючи. – Я тебе спитав лише про те, на який час тобі у повістці прописано було з’явитися, й о котрій годині ти зволила до мене припертися? А ти мені тут… розказуєш, що та як… А-а-а!..

Чоловік безнадійно махнув рукою:

– Коротше кажучи, громадянко Дунець, в повістці сказано чітко і ясно: «На дев’яту нуль-нуль ранку». А ви приперлися аж після обіду! Я тут на одну нараду встиг сходити і на другу йти збирався, а ви мені з’явилися! Здрасьті-мардасьті, я вся така хороша-хороша!.. От чого так, га?

Аґлая розгублено мовчала. Почекавши трохи, чоловік тихенько зітхнув і продовжив трохи іншим, лагіднішим тоном:

– Утім, з’явилася, то й з’явилася, чорти тебе не вхопили. Ти мені краще от що скажи: що можеш розповісти про те, коли востаннє бачилася зі своїм старшим сином, з Герасимом Амосовичем Дунцем, і з невісткою Дунець Надією Демидівною, яка в дівоцтві Нехай була?

– А-а-а… коли?.. То же ж… аж… – вона безладно замахала руками, після чого нарешті мовила: – То як вони в Канаду від’їхали, тоді й бачилися востаннє. А що?

– Тут я запитую, а ти відповідаєш, ясно?! – гримнув господар кабінету, але одразу змінивши гнів на милість, мовив уже спокійним голосом: – Ну гаразд, громадянко Дунець, гаразд. Тут тобі радість сталася: листа з Канади прислав старший твій, бувший наш громадянин Дунець Герасим Амосович…

– Листа?! Мені?!

Позабувши про все на світі, Аґлая зробила крок уперед, розчулено притиснувши руки до грудей, проте була зупинена насмішкуватим, навіть знущальним зауваженням:

– Ну, не мені ж!.. Але не переймайтеся, листа того ви не отримаєте.

– Як це?!

– А отак. А раптом там щось зашифроване, га?! Секретні інструкції тобі, як діяти проти нашої рідної радянської влади, наприклад.

– А-а-а… як це?.. – бідолашна жінка не вірила власним вухам.

– Отож і ми хочемо знати, як, – обтрусивши неіснуючий пил з бездоганного попелясто-сірого костюму, мовив спокійно чоловік. – А тому наші спеціалісти вже взяли того листа в роботу і не віддадуть тобі, аж доки все не розшифрують.

– А що ж там роз… розшиф… розбирати?..

У горопашної жінки аж язик заплітався від напруги.

– Та кажу ж тобі, що це й ми також хочемо дізнатися, які такі інструкції твій старший син тобі з Канади відправив. Канада ж – вона ж країна НАТО. Ворожа нам