Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

class="p1">Люди почали повертати до нас голови.

— Розкажи-но, прошу тебе. Розкажи всім! Тріснуть од сміху!

— Нема чого! Це не для розказування. А може, це все я вигадав.

— Якщо й вигадав, то гарно вигадав.

— А ти по що прийшов?

Він не чув мене.

— Кажеш: уся війна і всі бойові заслуги!

— Стривай, ти, видно, не любиш розповідати про себе. Питаю тебе: по що ти прийшов?

Я намагався повернути його увагу в інший бік, щоб він звільнив мене від свого недоречного сміху. Я запитував його і тицяв йому кухоль в руки.

І справді, допомогло. Сміх ще вихоплювався з нього, але дедалі тихіше й рідше. І ми знову пили, я вже більше не остерігався, мені лише хотілося, щоб він забув, що я сказав.

— Моя справа зовсім звичайна, така собі.

— Все одно розкажи.

— Я був на війні, австрійці захопили мене, тяжко пораненого, в полон. Вилікували та й забули про мене. Я рубав ліс у Тіролі. Тричі пробував тікати, та мене ловили й замикали в усе міцнішу в'язницю. Випустили тільки після повних дев'яти років. Іди, кажуть, і не згадуй нас лихим словом. Не згадуватиму, кажу, не на весіллі ж був, а в полоні.

Прийшов він додому, а в дружини інший і господарює в його маєтку. П'ятеро дітей у них, а з ним не мала жодного. Він її розуміє і тому не сердиться: чекала, чекала та й вийшла заміж. Але тепер хай повернуть йому його добро, тобто хату й увесь маєток, а жінку він йому дарує. Просто й легко. Аж тут і почалася тяганина — і справа ні з місця. Від нього довго не було ніякої звістки, а дехто бачив, як він упав, тяжко поранений, отож суддя й видав посвідчення про його смерть і дружина успадкувала все та принесла як посаг новому чоловікові. Що тепер робити? Він вимагає свого: не продав, не програв, усе залишив у якнайкращому порядку, а те, що він живий, усі бачать. Яких ще доказів треба? Але чоловік його дружини, його заступник, який своє чоловіче діло справно виконував, каже інше: що людина жива — жива, що майно було її — було. Тільки ж якби не було виданого суддею посвідчення про смерть, а він же з полону таки не писав, то не одружувався б з його, тобто зі своєю тепер, дружиною і якби вона не мала такого посагу, то не взяв би її, бо свого нічого не мав. А якби й здурів та зробив таке, то не настарався б стількох дітей.

І хіба він винен, що людина залишилася жива і що суддя проголосив її мертвою? Він пристає на те, якщо вже не можна інакше, щоб повернути йому дружину й двоє-троє дітей, а той хай залишить йому половину маєтку. Або хай живе з ними, місця для всіх вистачить. Та колишній полонений не хоче ні дружини, ні дітей, а вимагає своє або хоча б половину, бо ж він не винен, що залишився живий і що суддя проголосив його мертвим. І це йому більше подобається, ніж коли б суддя проголосив його живим, а він був мертвий. От і крутиться перед очима в тих, що все вирішують, щоб цей клятий вузол якось розплутати.

Цього разу розсміявся я. Мене вже почала розбирати горілка.

— А ти казав, що зовсім звичайне!

— Бо так і є! Маєток мій, діти його. Що тут неясного?

Тоді, не поспішаючи, із середньої кімнати вийшов Джемаль Зафранія, в окулярах, які йому не дуже допомагали, він орієнтувався на слух, який чудово служив йому. Потім, уже зблизька, перевіряв слабкими очима. Його привабив наш голосний сміх, що тут рідко буває.

— У вас весело, — люб'язно всміхнувся нам Зафранія.

Він завжди всміхається, завжди каже мені дуже гарні слова.

— Мабуть, воно тільки тоді й смішно, коли розповідають про справжнє життя, — промовив мій новий знайомий, здивувавши мене тим зауваженням. Воно було розумніше, ніж я міг сподіватися від нього.

І повернувся до мене:

— Ти знаєш Джемаль-ефенді? Він писар у суді. Добра людина.

— Ми вчилися разом у медресі. Тільки Джемаль-ефенді молодший від мене. Я ще вуха йому крутив за логіку. Ми добре знаємо один одного.

— Гадаю, що в логіці я тепер сильніший від тебе.

— Безперечно. Моя плата двадцять п'ять грошів. А твоя одна усмішка стільки варта.

Він весело розсміявся, ніби почув приємний жарт.

— Чому не заглянеш до мене?

— Щоб не забирати в тебе дорогоцінного часу.

— Сідай, Джемаль-ефенді, випий з нами, — наполягав колишній полонений. — Я не знав, що ви друзі.

— Не п'ю, дякую.

— Він не п'є, не курить, не має ніяких вад. Крім тих, які приховує.

Не люблю я його, він завжди викликав у мені відразу своєю робленою посмішкою, своєю небезпечною лагідністю, своїм винюхуванням — навіть тоді, коли я був сильніший від нього. А тепер і поготів. Не люблю я людей, які працюють у суді. Якби в нього хребет був залізний, тріснув би за два місяці. А він уже два роки писарем, та довго ним не залишиться — піде вгору. Його не треба гнути, він сам собою переламується. Він подібний до води, не має своєї форми, а набирає форму посудини, у яку наллють. Ніщо йому не гидке, якщо воно корисне, бо в житті мав одним одну мету: досягти становища в суспільстві, утекти від спогаду про злиденне дитинство та батька — в'язничного сторожа, п'яницю й продажного нишпорку, який помер, затаврований зневагою, а син і це родинне горе перетворив собі на користь, — вдаючи із себе невинну жертву і випрошуючи захисту в сильних перед неприхильною долею, доки не зіп'явся на ноги. А коли всі забули, він не забув. Усе пам'ятав. Батько був винен тому, що був злидень і жебрак, винен тому, що був слугою кожного, винен тому, що не вмів скористати з того зла, яке чинив. Якби він був сильний, ніхто б не зневажав його, принаймні привселюдно. Кланялися б йому, хоча б і гидували ним. Лихо і муки, яких він завдав людям, міг би перетворити на добрі гроші, міг би з них вимостити сходи, якими б подерся вгору, може, й досить високо. Багато хто робить так. Але батько був слабовільний, за дрібні гроші продавав свої здібності. Він не буде таким. Зробить усе, але виправить батькову помилку. Він був спокійний, урівноважений, підступний, знав, що люди бояться його, і, сміючись, радів з того.

Я не думаю про нього, він мені не потрібний, як і