Читати книгу - "Сталінка, Олесь Ульяненко"

додому, — до обіду дивився на Нілку, — як вона чеше волосся, причинивши двері на балкон; вітер закидає коси на плечі, грається тими струменями, що незрозумілого кольору, а вона дивиться поперед себе, вродь не помічає Горіка — розчісує волосся, обтрушує попелом погляд, а у нього відчуття таке, ніби кільканадцять років минуло, ніби вона й не спала у нього на руках.

Щось прояснятися почало, бо чув балачку, поговір, нібито Нілка за цигаркою й кавою скаржилася подрузі, рудоволосій, дебелій Марті, котра спробувала мужика: «Та він вродь і нічого, той Вовк, та коли лягаєш з ним у ліжко, від нього твариною тхне, ледь не псятиною… — вона пускала цівками дим, мружила очі, враз ніяковіла, бо ще насправді не пробувала чоловіка. — Друге діло — Месаїб…» — а згодом Містер Пепс Кобиляче Око випадково надибав її на пошті, перед випускним днем у школі, де вона, вся у білому, з бантами упівголови, каракулями видряпувала «Месаїб» і плакала, розмазуючи чорну туш зблідлими щоками. Тоді Горік закінчував другий курс ПТУ на столяра-червонодеревника, — покійний Нікандрич говорив: «Можна падумать, мальшонок, што у насдтока красниє дєрєв'я растут». Але зараз йому не до Месаїба було — проймало, та не доходило; під обід падав на ліжко, впинаючи знесилене тіло у пружини, — солодко підступало до горла. Це солодке пантрувало, чигало на нього, „коли Горік лишався наодинці, тільки темні, пощерблені.вікна протилежного будинку немов з розгону готові були впасти на нього; тіло його злипалось од поту, судомилося, і він уставав, якусь хвилину бродив, чунявий, кімнатою, падав, підтягував ноги до живота, а воно все одно підступало, він відчував подув могили.

А цього разу замлоїло, — руки м'якими стали, ватяними, неслухняними, — кинуло на дно каламуті, в якій Горік захлинався від самого початку, мовби чув нутром, що його без вороття тягне у ту ковбань, — Нілка в оскалі люстра поправляє пещеною рукою косу, показує голу спину, де жолобком збігає вода: все те зникало, рвалося кольоровою плівкою, мав у кіно, — марилося йому, що летить над урвищами, розгрібаючи брунатні хвилі, блукає серед незнайомих місцин, провалюється у безодні, налиті багрянцем, повні чогось каламутного, солодкого та слизького. Коли приходив до тями, то подумував про Султана — з прямою поставою, високого, мов англійський денді; Месаїба він вигадати ніяк не міг, бо мав від народження дуже вбогу уяву, у школі до восьмого класу списував контрольні завдання, твори з рідної мови. Тож у часи затишку, повного душевного штилю, лежав і крутив в уяві одну й ту ж картину: як той Султан прямує донизу жовтоосвітленою Васильківською. Та надходила ніч, наступала хвилями, тяглася дзенькотом по склу, і Горік намагався заснути, але не міг — покурював, лежачи на ліжку й слухаючи, як баба заливається клекотливим, зі свистом, кашлем; а як знову наповзало, похоплювало те млосне, холодне на дотик, солодке на смак — розщіплював із силою повіки; прокидався — нічого певного: моторошно сапається уві сні Сьо-Сьо, матюкається мати, б'ючи руками подушку: крутять зуби, — й лежав отак довго у поніч лицем, душачи неясну гидь, що наступала зусібіч. Нема на те ради; вже й не до Месаїба йому та Султана. Щось бубнявіло, порпалося в нутрі — солодке та приторне, полишене форми, назви; свідомість підштовхувала, підказувала Горіку кинутися у спогади, але їх так мало, та й не в тому річ: щось спонукало, вертіло у мізках холодною забаганкою погледіти далі, відчути ще та іще той смак. У такі години — ніч то чи день — просиджував на балконі, чекаючи на Нілку, — аж почне вона розчісувати коси, голубим одсвітом тріпатиметься її постать — холодно-бо вже, — а він вигадуватиме тугі пиптики сосків під халатом, прогнуту дозаду спину; вона чесатиме й думатиме про розповідь Марти, яка недавно на перекурі завела: «Він мене затягує до себе, той хрен… і лоскут шовку тиче, справжнього китайського шовку, — в магазинах давно такого не продають, навіть у армяшок на ринку нема такого, о-о-о, я від неожиданості й рота одкрила, а ноги самі собою розставилися, а він же старий і бридкий, сірка з вух повилазила», — Нілка чесатиме косу, потім усе сімейство у великій, загальній кімнаті, де золотим павуком розповзається, розкидає по меблях тіні велика люстра, — зацокає чайними ложечками об порцеляну — батько бухгалтер, а мати на складі працюють. «Еш ти, подивись на тих Калініченків, — бризкала слиною Марія, — що взимку п'ють, що літом… Як по мені, то тіко ледачі чай серед літа п'ють…»

Дивлячись на Нілку, Горік плів візерунки в уяві: як він даруватиме їй оберемками квіти, прокотить по всіх усюдах на новенькій чорній «Волзі» — на фіг йому здався «Мерседес», — за кермом говоритиме, пригощатиме її, Нілку, «Мальборо», — але тільки він добирався до кульмінації, несподівано з'являвся Султан з Месаїбом, а що Горік не знав обличчя останнього, то Месаїб і Султан з'являлися в одному образі; потому щось лускало у мізках, чоло вкривалося дрібним потом, наостанок він устигав потовкти Месаїба й Султана, свідомий того, що думки про Нілку чимось таки зв'язані з ними — потужна хвиля валила його на ліжко, й наче здалеку чув тихий, мов кипляча вода, голос баби Піскурихи: «То йому, прости Господи, щось пороблено — тре' до жаби до Ставища везти, бо пропаде… Ет», — клала хрести, плутаючи по-старечому початки й кінці молитов — Горіку голову роздирало од болю навпіл. Спочатку несло його знайомими місцями, але вже не в такому непрогляді, щось бавовніло — ходив дикими місцями, сам — ніхто не штурхав — пірнав на дно тієї ж брунатної каламуті, пообвикся; та цього разу немов шибка тріснула, наче хто ліктем придавив; побачив над собою озерце голубого світла й самого себе на дні; видно згори: приходить на фабрику, труби впинаються у небо грифелями, темно, сиро і незатишно якось, велетенський маховик із пасами та колесом молотить повітря, а він приходить, колись — не тепер — і їсть жменями солодку тягучу мелясу; маховик товче повітря; батько стоїть трохи осторонь, хоч ніколи так не стояв, і мовчки, уважно спостерігає. Наостанок виринає Нікандрич — Горік, зрештою, чекав на його з'яву, більше того, мав відчуття, ніби хтось слідкує упівлиця за ним, упівока, — загуло електричками метрополітену, гіркуватий присмак торкнувся губ, одлинув; полізли на нього видива — все, що бачив упродовж короткого життя. А Нікандрич високо над усім, глузливо дає поради, але грамотно совітує, такі поради, яких за життя от старого вурки не дочекаєшся; усе лагідно, ладком гомонів, — так удосвіта говорять люди, вже не маючи сили брехати.