Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

його роботи в новоствореній «групі ДН». Вістінґ, як виявилося, знав у цій групі багатьох досвідчених фахівців, і йому було дивно, що вони відважилися доручити розслідування справи нікому не відомому новачкові.

Адріан Стіллер, перш ніж пристебнутися паском безпеки, трохи відсунув назад сидіння.

— Він живе за п’ять хвилин їзди від центру, — сказав Вістінґ, виїжджаючи з заднього подвір’я поліційної управи.

Стіллер кивнув, ніби це було йому відомо. Може, й справді, було відомо. Мабуть, прочитав купу матеріалів про Мартіна Гауґена перед своїм приїздом сюди. Можливо, навіть покрутився поблизу Кляйвера. Вістінґ, якби хотів більше пізнати свого підозрюваного, саме так і вчинив би на його місці.

— Ти вже там бував? — запитав Вістінґ. — Заїжджав до його будинку?

— Лише вивчив карту.

Вістінґ глипнув скоса на Стіллера. Не про те він його запитував. Але йому ніколи було розвивати тему, бо ззаду його обганяв автофургон, і Вістінґ зманеврував праворуч, щоб його пропустити.

— Кабінет уже виділили?

Адріан Стіллер кивнув.

— Я хотів пополудні ближче ознайомитися з документами в «справі Катаріни», — сказав він. — Але секретарка не знайшла їх у вашому внутрішньому архіві. Не знаєш, бува, де вони зберігаються?

— Там було три картонні коробки, — ухильно відповів Вістінґ. — Я подбаю, щоб вони потрапили до тебе.

Світлофор на перехресті зі Ставерсваєн перемкнувся на червоне світло. Вістінґ зупинився. «Двірники» зганяли дощ з лобового скла. Пішохідним переходом перед ними пройшла зграйка дошкільнят у ґумачках і жовтих світло-відбивних камізельках.

— Маєш копію «справи Кроґ»? — запитав Вістінґ. — Я хотів би переглянути.

— Вона є в електронному варіанті, — відповів Стіллер. — Зможеш подивитися в себе на комп’ютері. Я поклопочуся, щоб ти отримав доступ до матеріалів.

На світлофорі загорілося зелене світло. Вістінґ рушив. Вони мовчали аж до виїзду з міста.

Адріан Стіллер випростався на пасажирському місці.

— Який він?

— Мартін Гауґен?

— Так.

Вістінґ задумався.

— Тихий.

— У тихому болоті чорти водяться, — завважив Стіллер.

— Скоріше навіть стриманий, — додав Вістінґ. — Відлюдькуватий. Здається, його досі мучать давні спогади. І водночас він приязний.

— Стриманий і приязний?

Вістінґ кивнув.

— Кращий опис годі придумати. Ніколи не спадало на думку — чому?

Вістінґ, зустрічаючись з Мартіном Гауґеном, часто замислювався про його двоїсту особистість, але хай Адріан Стіллер сам висновує свої висновки.

— Він щось приховує, — без тіні сумніву в голосі сказав Стіллер. — Намагається щось згладити ввічливістю і приязню.

— Мартін непроста людина, — відповів Вістінґ, не погоджуючись зі Стіллером, але й не суперечачи йому.

Сніп води з-під коліс зустрічного авта заляпав лобове скло. Тієї миті задзвонив мобільний. Вістінґ сповільнив хід, упевнився у дзеркалі заднього виду, що його ніхто не наздоганяє, і відповів на виклик.

То був Нільс Гаммер. Голос на гучному зв’язку виповнив салон авта.

— Де ви є? — запитав він.

— Під’їжджаємо.

Вістінґ звернув на доріжку, яка вела до будинку Мартіна Гауґена.

— Я відстежував його телефон. Він у себе вдома, на Кляйверваєн.

Вістінґ здивувався, бо багато разів телефонував Мартінові.

— Коли востаннє телефон був активний.

— Він і зараз активний. Щоб визначити схему його пересувань за останні дні, займе трохи часу, але телефонний оператор відстежував місце перебування мобільного в реальному часі. Телефон у будинку або десь неподалік.

— То ти кажеш, що він увімкнений?

— Необов’язково, проте підключений до телекомунікаційної мережі.

Авто застрибало по нерівній гравійній дорозі. Дощ неодмінно змив сліди протекторів, якщо тут побували інші автомобілі.

— ОК, дякую, — Вістінґ поклав слухавку.

Вони завернули на порожнє подвір’я. Вістінґ трохи постояв з увімкненим двигуном. Будинок мав такий самий пустельний вигляд, як і ввечері напередодні. Чи, може, таки щось змінилося? З його місця видно було світло у витяжці над кухонною плитою. Вістінґ не міг сказати напевне, але світла над плитою вчора не пригадував.

Він відчинив дверцята й вийшов. Адріан Стіллер теж вийшов з іншого боку авта. Дощ трохи стих, але зовсім ущухати не збирався.

— Дім мав такий самий вигляд і двадцять чотири роки тому? — запитав Стіллер, опершись на відчинені дверцята.

— Більш-менш, — кивнув Вістінґ.

Він ступив кілька кроків у бік гаража. Перед воротами гаража начеб можна було розрізнити свіжі сліди коліс.

Тієї миті вхідні двері відчинилися, і на поріг вийшов Мартін Гауґен. Кішка ластилася йому до ніг.

— Привіт!

Мартін перевів погляд з Вістінґа на Стіллера.

Вістінґ мовчки кивнув у відповідь.

— Ми просто так заїхали. Хотіли подивитися, чи ти вдома.

— Я був кілька днів у літньому будиночку, — пояснив Мартін Гауґен. — Хотів полатати дах, бо протікає.

— А я приїжджав учора.

— Бачив, що ти дзвонив. Зайдете?

Вістінґ похитав головою.

— Ми лише на хвилинку зазирнули, — сказав він і рушив до авта. — Заїду ближче до вечора, якщо ти не проти.

— Чудово! Я нікуди не вибираюся.

Адріан сів на своє місце й хряснув дверцятами. Вістінґ невизначено змахнув рукою на прощання і сів за кермо. Мартін Гауґен якийсь час постояв у дверях, а тоді зайшов досередини, залишивши кішку надворі під дощем.

12

Коли Вістінґ виїжджав на асфальт, ворота гаража в садибі навпроти посунули догори, відчиняючись.

— Стайнар Вассвік, — сказав він, вітаючись з чоловіком, який стояв на порозі гаража з масною від оливи ганчіркою у руках. — Коли читатимеш справу, тобі трапиться його ім’я. Тоді він теж мешкав тут.

— Алібі має?

Вістінґ похитав головою.

— Проблема в тому, що ми не знаємо, коли точно пропала Катаріна. Та, за нашими підрахунками, Вассвік останній, хто бачив її живою. За два дні він поїхав у в’язницю відбувати покарання за насильство. Відсидів три роки.

Адріан Стіллер вийняв з кишені пакетик льодяників, надірвав кутик, витрусив один собі на долоню, а тоді поклав до рота.

— Розкажи про літній будиночок, — попросив він, кладучи пакетик назад до кишені.

Вістінґ зрозумів, куди хилить Стіллер, але, про всяк випадок, перепитав.

— Гауґена?

Стіллер кивнув.

— Він у Бамбле, на межі з Шіеном, за годину їзди звідси. Типова стара хатина гюсмана.[2] Доволі пустельне місце посеред лісу. Без води й світла. Його побудував Мартіновий дід десь у п’ятдесятих роках.

— Ви ж, звісно, його перевіряли?

— Так, але не було ніяких підстав підозрювати, що Катаріна там переховувалася. Вона не любила тієї місцини. До того ж, її авто й мотоцикл стояли вдома, на подвір’ї. Щоб дістатися хатини, треба проїхати ще кілька кілометрів лісовою дорогою за шлагбаумом, а потім з чверть години підніматися пішки. Ключ від хати і від шлагбаума лежав у шухляді вдома.

— Але ви там таки побували?

— Під час пошукової операції — ні, проте бував там кілька разів з Мартіном Гауґеном на риболовлі.

Почувся хрускіт, то Стіллер розгриз льодяник.

— Місце годиться для