Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Данило кивнув, гарячково намагаючись пригадати, чи потрібно пропонувати дамі руку. Обличчя дівчини залишалося сумним і відчуженим, вона попрямувала тротуаром, не чекаючи на супутника.

Яблунева набережна вабила алеєю розлогих яблунь, з рядом крамничок біля води. Над аркою входу на набережну висів транспарант, що не гармоніював з навколишнім пейзажем: «Великому городу — великое будущее![16]» Річкою повільно пливли довгасті човни, схожі на гондоли. З ледь чутним плескотом човни ковзали вздовж набережної, як велетенські качки, тільки злітали срібні бризки, коли автоматичні весла здіймалися та знову занурювалися у воду.

В небі знову щось задиркотіло, але хмари приховали чергове летюче видиво з очей. Данило підійшов до парового автомобіля, що запаркувався неподалік, торкнувся його теплої гладенького боку, зазирнув на подення. Купа труб, дивний запах хімії. Схоже, паровий двигун розташовувався позаду, як у 911-му «порші». Агнеса зупинилася поруч з Данилом і невдоволено стиснула вуста. З крамнички харчів на розі вискочив огрядний пан і побіг до них, мало не загубивши циліндра. Схоже, Данило злякав господаря увагою. Хлопець кивнув йому на знак вітання й відійшов від машини.

Вони з Агнесою повільно йшли вздовж річки.

— Знаєте, в мене таке відчуття, ніби я народився вчора,— зізнався Данило.— Мене все дивує. Навіть розмаїття імен і назв.

— О, це цілком зрозуміло! — слабко всміхнулася Агнеса.— Приїжджі зазвичай дивуються. Адже хто тут тільки не живе! За кордоном наше місто називають «Останньою обителлю бунтарства».

Данило обернув голову.

— Винахідники, бунтівники... Цікава публіка.

— Леобург створений ними,— пояснила Агнеса.— Наше місто дуже молоде, йому трохи більше тридцяти років. Сюди, на вільну територію, з’їжджаються ті, кому тісно у своїх країнах.

— А в якій країні було тісно нашій родині?

Данило зауважив тінь, що пролетіла обличчям дівчини; Агнеса трохи відхилилася від нього.

— Наша родина походить з Малопольського Князівства. Проте це не має значення. Яблонські — леобурзька сім’я. Я народилася тут, це моя батьківщина, це місто будував мій батько. Ми — корінні леобуржці.

Данило раптом відчув, як стіна між ними стала ще відчутнішою. Агнеса чомусь уперто не хотіла визнавати його членом своєї родини.

— А я? Адже я ваш родич. Я теж леобуржець? — усміхнувся Данило.

— Безсумнівно, вам би дуже хотілося ним стати,— з презирством посміхнулася Агнеса й нервово смикнула срібну брошку у формі лева.— Ще б пак.

Вираз її обличчя Данилові геть не сподобався. Агнеса дивилася на нього, як на дощового черв’яка, що виповз на дорогу.

— Така людина, як ви, ніколи не стане леобуржцем,— провадила вона.

Данило звів брови. Он як? Схоже, Едвард — ще той тип... Чи Агнеса чомусь навмисно хоче його принизити? Данило відчув, як усередині закипає злість.

— Я б не радив вам розмовляти зі мною таким тоном. Цілком можливо, я робив якісь прикрі вчинки й чимось вас образив, проте не забувайте, що я нічого про це не пам’ятаю! Отже, чому ви заслуговуєте на це почесне звання, а я — ні?

Золотисті іскри в зелених очах Агнеси гнівно спалахнули, на блідих щоках розлився рум’янець.

— Шкода, що ви нічого не розумієте. Але ані ви, ані ваш брат, ані ваш батько нічого не зробили для нашого міста. Ви повернулися зовсім нещодавно й вже маєте те, про що більш гідні люди тільки мріяти можуть! — гірко сказала вона.— Проте ваші гроші та зв’язки навряд чи вам допоможуть. І навіть після нашого з Тео весілля ви ні на йоту не наблизитеся до звання леобуржця, хоча й народилися тут!

Данило здивовано насупився: його охопило почуття гидливого подиву, спричинене навіть не її різкими словами, а тим фактом, що Агнеса заручена з власним братом. Нехай і двоюрідним. Що за середньовічні порядки панують у цьому місті?!

— Ви — наречена Тео? Так, стривайте,— Данило видихнув, намагаючись упорядкувати те, про що дізнався.— Ми з Тео — брати. Ви — наша кузина. Як ви можете стати його дружиною?

— А що вас дивує? — з презирством скривилася Агнеса.— Такі шлюби не рідкість. Зрештою, це було бажання вашого батька, яке ви підтримали!

— Чому?

— Тому що... тому що жити в Леобурзі — велика честь!

Агнеса розвернулася й цим дала зрозуміти, що розмову закінчено. Вона попростувала далі Яблуневою набережною. Данило шумно видихнув і рушив слідом. Очам відкрилася затишна квадратна площа, в центрі якої височіла біла будівля з зубчастою вежею посередині. На тонкому шпилі майорів синьо-білий прапор зі знайомим Данилові срібним левом з колбою в лапах.

— Це — центральна площа й міська ратуша,— безбарвним голосом повідомила Агнеса.— Раніше називалася площею Єдності, тепер носить ім’я одного з отців-фундаторів міста, Олекси Чорного. Він був головним архітектором міста й спроектував більшість будівель середмістя,— дівчина знизила тон, кинувши погляд на двох поліціянтів, які проїжджали периметром площі, й пошепки додала: — Загинув два роки тому.

Данило здивовано вигнув брову. Отже, це місто будував українець. Дуже цікаво. А ще цікавіше, чому Агнеса остерігається говорити про його смерть за присутності поліціянтів.

Вони підійшли до ратуші й завернули за ріг. Данило підвів голову й завмер. На фасадах чотирьох будівель, які півколом оперізували площу, були намальовані величезні портрети. Четверо чоловіків, усі у фраках з червоною стрічкою через плече. Здається, десь він уже бачив таке... А, точно. На другому поверсі у будинку Яблонських. Данило примружився. Так і є. Це він.

— А це...

— Отці-фундатори Леобурга,— мляво відповіла Агнеса й почала вказувати віялом на кожен портрет.— Йоганн Райнгард, Олекса Чорний, Юміт Оздемір і мій батько, Август Яблонський.

Данило роздивлявся портрети. Вони справді вражали — «отці», ніби непідвладні часу, зверхньо спостерігали за дрібними людцями, що тинялися майданом. Їхні обличчя були суворі та грізні, червона фарба на стрічках яріла в світлі призахідного сонця. Цікаво виходить, подумав Данило: він прийшов сюди розшукувати свого дядька й раптово виявив, що в цьому світі у нього був ще один. Август Яблонський був зображений у центрі поруч з Оздеміром. Будинки спеціально були розташовані так, щоб вони ніби стояли пліч-о-пліч.

— Ходімо, Едварде,— втомлено промовила Агнеса. Дівчина здавалася пригніченою, і Данило зніяковів. Схоже, стосунки в їхній родині не безхмарні, й він перебрав міру, нагримавши на неї.

— Агнесо...— наважився Данило.— Може, продовжимо екскурсію іншим разом? Хочете додому?

— Ні! — вона занадто рвучко обернулася, з голови мало не злетів капелюшок.— Ми ще не закінчили. До речі, ви говорили, що після вибуху опинилися...

Тільки не це! Данило