Читати книжки он-лайн » Фантастика 🚀🪐👽 » 3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк

Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"

127
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 47
Перейти на сторінку:
чому ти зацікавилася моїм століттям?

— Тому що воно позначає перехід від варварства до цивілізації.

— Дякую. Називай мене Конаном.

— Конаном? Я знаю тільки того, хто придумав Шерлока Голмса.

— Пусте. Пробач, що перебив. Звісно, у так званих розвинених країнах вважали, що ми були цивілізовані. Принаймні війну перестали поважати, а Об’єднані Нації завжди щосили намагалися припинити ті війни, що таки спалахували.

— Не дуже успішно: я б поставила їм десь три з десяти. Але що нам здається неймовірним, то це те, як люди — до самого початку 2000-х! — спокійно приймали поведінку, яку ми назвали б звірячою. І забивали собі боки…

— Баки.

— … такими нісенітницями, що будь-яка раціональна особа мала б відкидати з порога.

— Приклади, будь ласка.

— Ну, твоя доволі тривіальна невдача спонукала мене до маленького дослідження, і мене жахнуло знайдене. Ти знав, що в деяких країнах щороку жахливо калічили маленьких дівчат, щоб зберегти їхню незайманість? Багато з них помирало, але влада заплющувала на це очі.

— Я згоден, що то було жахливо, але що мій уряд міг із цим вдіяти?

— Багато чого, якби хотів. Але це образило б тих, у кого він купував нафту й кому продавав зброю, таку як протипіхотні міни, що вбивали й калічили цивільних тисячами.

— Ти не розумієш, Індро. Часто вибору не було — ми не могли реформувати весь світ. І хіба ж не сказано: «Політика — це мистецтво можливого»?

— Дуже правдиво, через це в політику йдуть тільки другорядні уми. Генієві подобається виклик неможливого.

— Ну, я радий, що у вас тут не бракує геніїв, щоб усе виправити.

— Що це я вловила — легенький сарказм? Завдяки нашим комп’ютерам, ми можемо проводити політичні експерименти в кіберпросторі ще до того, як випробовувати їх на практиці. Ленінові не пощастило, він народився на сто років раніше. Російський комунізм міг би спрацювати, — принаймні певний час, — якби вони мали мікрочипи. І якось спромоглися уникнути Сталіна.

Пула постійно дивувало, як Індра знає його добу — як і її невігластво в багатьох аспектах, що він сприймав як належні. У певному розумінні, він мав обернену проблему. Навіть якби він прожив сто років, що йому так упевнено обіцяли, то все одно не зміг би вивчити достатньо, щоб почуватися як удома. У будь-якій розмові завжди будуть натяки, яких він не помічатиме, і жарти, яких він не розумітиме. А ще гірше те, що він завжди почуватиметься на межі якогось неприйнятного фолу, що от-от спричинить якусь соціальну катастрофу, від якої засоромляться навіть його найкращі друзі…

Як той випадок, коли він обідав, на щастя, у власній квартирі з Індрою й професором Андерсоном. Страви, що з’являлися з автокухаря, завжди були абсолютно прийнятні й продумані так, щоб відповідати його фізіологічним потребам. Але в них, безперечно, не було нічого захопливого, і гурман двадцять першого століття завив би з ними від розпачу.

А тоді одного дня з’явилася незвично смачна страва, що оживила ясні спогади його юності про по­лювання на оленів і шашлики. Однак і в текстурі, і в смаку було щось незвичне, тож Пул поставив очевидне питання.

Андерсон тільки всміхнувся, але Індру ніби ледь не знудило. Тоді вона опанувала себе й сказала:

— Розкажи йому ти — після того, як ми доїмо.

«Що я тепер зробив не так?» — питав себе Пул. За пів години, коли Індра доволі демонстративно занурилася у відео на екрані в іншому кінці кімнати, його знання про третє тисячоліття поповнилися ще одним важливим елементом.

— Їжа з трупів почала зникати вже у ваші часи, — пояснив Андерсон. — Вирощувати тварин для, гм, їжі стало економічно неможливо. Не знаю, скільки акрів землі потрібно, щоб прогодувати одну корову, але коли ту саму площу засадити рослинами, з неї зможуть прожити щонайменше десятеро людей. Або й сотня, якщо з гідропонними технологіями.

— Але тому жахливому господарству поклала край не економіка, а хвороба. Спочатку почалося серед худо­би, тоді перекинулося на інших їстівних тварин. Думаю, то був якийсь вірус, що вражав мозок і спричиняв доволі неприємну смерть. Хоч врешті ліки знайшли, годинник уже не можна було повернути назад — і принаймні синтетична їжа стала набагато дешевшою, а ще її можна було отримати з будь-яким смаком на вибір.

Пригадуючи тижні задовільних, але невидатних обідів, Пул сильно в цьому сумнівався. Бо інакше чому, питав себе він, йому й досі снилися тужливі сни про реберця барбекю і стейки кордон-блю?

Інші сни були ще надокучливіші, і він боявся, що вже скоро доведеться просити Андерсона про медичну допомогу. Попри все зроблене для того, щоб він почувався як удома, дивина й сама навіть складність нового світу починали його приголомшувати. Ніби через підсвідоме бажання втекти, він уві сні часто повертався до минулого життя, але коли прокидався, то йому тільки гіршало.

Він відвідав Американську вежу й подивився вниз — у реальності, не в симуляції — на пейзаж своєї молодості. То була не дуже хороша думка. Коли атмосфера була чиста, з оптичною допомогою він бачив усе так близько, що міг роздивитися окремих людей, що йшли у своїх справах, іноді навіть знайомими йому вулицями…

І завжди, у глибині думок, лежало знання про те, що внизу колись жили всі, кого він колись любив: мама, тато (перш ніж він пішов до іншої жінки), милі дядько Джордж і тітка Ліл, брат Мартін, і, не в останню чергу, послідовність собак, що почалася з теплих цуценят у найранішому дитинстві й кульмінувала в Ріккі.

А над усе був спогад — і таємниця — про Гелену…

Усе почалося з легкого роману в перші дні його підготування астронавта, але з роками ставало серйознішим. Якраз перед тим, як він полетів до Юпітера, вони запланували офіційно все оформити після його повернення.

А якби він не вернувся, Гелена хотіла народити його дитину. Він і досі пригадував суміш серйозності й кумедності, коли вони зробили необхідні приготування…

Тепер, через тисячу років, попри всі його зусилля, він не був спроможний дізнатися, чи дотрималася Гелена обіцянки. Так само, як в його власній пам’яті тепер були розриви, колективні записи людства теж були неповні. Найгірший такий розрив спричинив спустошливий електромагнітний імпульс від падіння астероїда в 2304 році, що стер кілька відсотків світових інформаційних центрів, попри резервування й системи захисту. Пул не міг утриматися від думок про те, чи серед усіх незворотно втрачених екзабайтів були записи про його власних дітей. Навіть тепер його нащадки в тридцятому коліні могли ходити Землею, але він ніколи про це не дізнається.

Трохи допомагало відкриття того, що деякі пані цієї епохи — на відміну від Аврори — не вважали його зіпсо­ваним товаром. Навпаки, їх часто захоплювала така його відмінність, але ця доволі дивна реакція унеможливила для Пула будь-які близькі стосунки. Та він і не надто їх прагнув — йому коли-не-коли була потрібна тільки здорова, бездумна фізична вправа.

Бездумна — ось де була проблема. Він більше не мав високої мети в житті. І на ньому лежала вага надлишку спогадів. Повторюючи назву відомої книги, яку він читав у молодості, він часто казав собі:

1 ... 15 16 17 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"