Читати книжки он-лайн » Фантастика 🚀🪐👽 » 3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк

Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"

127
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 47
Перейти на сторінку:
«Я чужи­нець у чужому часі».

Траплялися й випадки, коли він дивився на прекрасну планету, якою, якщо послухається лікаря, він більше ніколи не ходитиме, і думав, яким могло бути його друге знайомство з вакуумом космосу. Хоч пройти крізь шлюзи, не спровокувавши якоїсь сигналізацію, було нелегко, таке вже робили — щокілька років якесь рішуче самогубство закінчувалося коротким метеоритним явищем у земній атмосфері.

Певно, добре, що з цілком несподіваного боку до нього вже наближалася розрада.

***

— Приємно бачити вас, командере Пул, удруге.

— Перепрошую, я не пригадую, але я бачуся зі стількома людьми.

— Нема потреби вибачатися. Перший раз був ще за Нептуном.

— Капітане Чендлер, я такий радий вас бачити! Замовити автокухареві щось для вас?

— Згодиться будь-що, у чому більш як двадцять відсотків спирту.

— А що ви робите на Землі? Мені казали, що ви ніколи не перетинаєте орбіту Марса.

— Майже так і є, хоч я й народився тут, а вважаю, що це брудне і незапашне місце: забагато людей, вже знову підбираються до мільярда!

— У мій час було десять мільярдів. До речі, ви отримали моє повідомлення з подякою?

— Так, я знаю, що мав би відповісти, але дочекався, поки знову направлюся в бік сонечка. Тож ось я тут. Ваше добре здоров’я!

Поки капітан з винятковою швидкістю розбирався з напоєм, Пул намагався проаналізувати свого гостя. Бороди — навіть маленькі й декоративні, як у Чендлера, — були дуже рідкісні в цьому суспільстві, й він ніколи не зустрічав астронавта з бородою — вони не дуже вживалися з шоломами скафандрів. Звісно, у капітана між виходами в космос могли минати роки, і, в будь-якому разі, більшу частину зовні виконували роботи, але завжди лишався ризик непередбаченого, коли могло знадобитися вдягтися швидко. Було очевидно, що Чендлер був такий собі ексцентрик, і Пул пройнявся симпатією до нього.

— Ви не відповіли на моє питання. Якщо вам не подобається Земля, то що ви тут робите?

— Ох, здебільшого навідую старих друзів — так гарно забути про годинні затримки сигналу й поговорити в реальному часі! Але, звісно, це не головна причина. Моє іржаве відро переобладнують у доках Кільця. І захист треба замінити: коли він стає завтовшки кілька сантиметрів, я погано сплю.

— Захист?

— Екран від пилу. У ваші часи на це не дуже зважали, га? Але там, за Юпітером, доволі брудно, а наша звичайна швидкість — це кілька тисяч кеме на секунду! Тож і чутно постійне легеньке дріботіння, наче краплі дощу б’ються об стріху.

— Ви жартуєте!

— Звісно, що так. Якби ми справді щось чули, то були б мертві. На щастя, неприємності такого виду дуже рідкісні: останній серйозний інцидент трапився двадцять років тому. Ми знаємо всі головні кометні потоки, де найбільше сміття, і обережно обходимо їх. Крім випадків, коли добираємо швидкість, щоб вполювати трохи криги.

— Але чому б вам не піднятися на борт та не роздивитися все, перш ніж ми полетимо до Юпітера?

— Я був би дуже радий… Ви сказали «до Юпітера»?

— Ну, до Ганімеда, звісно, до міста Анубіса. У нас там багато справ, а в декого й родини, яких вони не бачили кілька місяців.

Пул його ледве чув.

Раптом — несподівано — і, певно, саме вчасно, він дістав причину, щоб жити.

Командер Френк Пул був людиною, що терпіти не могла залишати роботу недоробленою — і якісь кілька частинок космічного пилу, хай навіть вони летять зі швидкістю тисяча кілометрів на секунду, навряд чи змогли б його відвадити.

У нього лишилася незакінчена справа коло космічного тіла, що колись було відоме як Юпітер.

Частина II. Голіаф

Розділ 14. Прощання з Землею

«Будь-що в розумних межах», — казали йому. Френк Пул не був певний, чи видасться його господарям прохання повернутися до Юпітера розумним. Насправді він і сам не був у цьому переконаний і мав певні сумніви.

Він уже на кілька тижнів наперед зв’язав себе десятками домовленостей. Більшість тих зустрічей він був би радий пропустити, але інших йому було б шкода. Наприклад, було дуже прикро розчаровувати випуск­ний клас його власної школи — як дивовижно, що вона досі існувала! — коли вони збиралися навідати його наступного місяця.

Однак він відчув полегшення і легкий подив, коли Індра й Андерсон обоє погодилися з тим, що це чудова думка. Він уперше зрозумів, що вони непокоїлися про його душевне здоров’я й сходилися на тому, що відпустка подалі від Землі стане найкращими ліками.

Але, що найважливіше, капітан Чендлер був щиро втішений.

— Житимеш у моїй каюті, — пообіцяв він. — А я випру першу помічницю з неї.

Іноді Пул думав, чи Чендлер зі своєю бородою і заго­нистою манерою сам не був анахронізмом. Він легко міг уявити його на містку подертого трищоглового вітрильника, з черепом і кістками на прапорі над головою.

Щойно рішення затвердилося, події покотилися з дивовижною швидкістю. Він накопичив небагато майна, а з собою хотів узяти ще менше. Найважливішими були міс Прінґл, його електронна альтер его й секретарка, що тепер зберігала в собі обидва його життя, і маленький стосик терабайтних пам’ятей до неї.

Міс Прінґл була не більша за кишенькових персональних асистентів його часів, і зазвичай жила, як 45-й «кольт» на Дикому Заході, у розстебнутій кобурі на поясі. Вона спілкувалася з ним голосом або через нейрошолом, і її головною функцією було фільтрувати інформацію й затуляти його від зовнішнього світу. Як будь-яка хороша секретарка, вона знала, коли відповісти в прийнятному форматі «Я зараз з’єднаю вас» або, набагато частіше, «На жаль, містер Пул зараз зайнятий. Будь ласка, залиште повідомлення, і він зв’яжеться з вами за найпершої можливості». Зазвичай то було ніколи.

Він не мав з ким багато прощатися. Хоч розмови в реальному часі стануть неможливими через равликову швидкість радіохвиль, він збирався підтримувати постійний зв’язок з Індрою і Джозефом — єдиними справжніми друзями, яких він тут знайшов.

Дещо несподівано для себе Пул усвідомив, що йому не вистачатиме загадкового, але корисного «камердинера», тому що далі йому доведеться узяти дрібні буденні клопоти на себе. Денил легенько вклонився на прощання, але більше не виявляв ніяких ознак емоцій, коли вони рушали в довгу мандрівку до зовнішнього боку кільця, що оперізувало всю планету, на висоту тридцять шість тисяч кілометрів над Центральною Африкою.

— Діме, я не впевнений, що тобі сподобається порівняння, але знаєш, що мені нагадує «Голіаф»?

Вони тепер уже стали такими добрими друзями, що Пул міг використовувати капітанове прізвисько, але тільки коли нікого не було поруч.

— Підозрюю, щось не дуже приємне.

— Не зовсім. Але коли я був малим, то надибав цілий стос давніх науково-фантастичних журналів, що назбирав мій дядько Джордж — «макулатури», як їх називали через дешевий папір … Більшість із них розпадалася на клапті. У них були такі чудові крикливі обкладинки з дивними планетами й чудовиськами — і, звісно, космічними кораблями! Потім я виріс і зрозумів, якими ті космольоти були смішними. Зазвичай вони працювали на ракетному принципі, але на них не було й сліду баків для палива! На деяких були ряди вікон на всю довжину, як

1 ... 16 17 18 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"