Читати книгу - "Відьмак. Час погорди"

значно швидше, аніж із мішком на плечі. Й обидві руки тоді вільні, що теж має значення. Однією рукою можна тримати дружину, а другою, якби була така необхідність, можна комусь ввалити.

Цірі стиха пирхнула, але Йеннефер відразу вгамувала її грізним поглядом.

– А тому, – підвела вона голову, – є такі, хто вже заздалегідь готуються до втечі. А куди, цікаво?

– Найбільше котується далека Північ. Генґфорс, Ковір, Повісс. По-перше, це по-справжньому далеко, по-друге, ці країни нейтральні й мають із Нільфгардом добрі стосунки.

– Розумію, – злостива усмішка не зникнула з губ чародійки. – Тож діаманти до кишені, дружину за руку й на Північ… Чи не зарано? Хоча, хай йому. Що ще дорожчає, Мольнаре?

– Човни.

– Що?

– Човни, – повторив ґном і вишкірив зуби. – Усі шкутники з узбережжя роблять човни, замовлені квартирмейстерами армії короля Фольтеста. Квартирмейстери добре платять і постійно роблять нові замовлення. Якщо маєш вільний капітал, Йеннефер, інвестуй у човни. Золоте дно. Робиш човник з кори й очерету, виставляєш рахунок на баркас із першосортної сосни, прибуток ділиш із квартирмейстером наполовину…

– Не жартуй, Джанкарді. Кажи, про що йдеться.

– Ті човни, – неохоче сказав банкір, дивлячись на стелю, – транспортують на південь. До Соддену й Брюґґе, до Яруги. Але з того, що я знаю, їх не застосовують для вилову риби на річці. Ховають їх у лісах над правим берегом. І кажуть, що військо годинами тренується на посадку й висадку. Поки що – на суші.

– Ага, – Йеннефер закусила губу. – Але чому комусь так спішно хочеться на північ? Яруга ж на півдні.

– Існує обґрунтоване побоювання, – буркнув ґном, дивлячись на Цірі, – що імператор Емгир вар Емрейс не буде радий звістці, що вищезгадані човни спущено на воду. Дехто вважає, що таке приводнення може Емгира розізлити, й що тоді краще опинитися подалі від нільфгардського кордону… Холера, аби до жнив протриматися. Як буде вже по жнивах, я зітхну із полегшенням. Якщо щось має статися, станеться до жнив.

– Врожай буде в коморах, – повільно сказала Йеннефер.

– Вірно. Коней важко пасти на стерні, а фортеці із повними коморами довго облягати… Погода сприяє землеробам, а врожай має бути непоганий… Так, погода на диво добра. Сонце гріє, шуліки дощик виглядають дарма… А Яруга в Дол Анґра дуже мілка… Легко її перейти вбрід. В обидва боки.

– Чому Дол Анґра?

– Сподіваюся, – банкір погладив бороду, окинувши чародійку швидким поглядом, – що можу тобі довіряти?

– Завжди міг, Джанкарді. Й нічого не змінилося.

– Дол Анґра, – повільно сказав ґном, – це Лирія й Едірн, які є у військовому союзі із Темерією. Ти ж не вважаєш, що Фольтест, який купує човни, має намір скористатися ними сам?

– Ні, – повільно сказала чародійка, – Не вважаю. Дякую за інформацію, Мольнаре. Хтозна, може, ти й правий? Може, на з’їзді нам і справді вдасться вплинути на долю світу й людей, які в цьому світі мешкають?

– Не забудьте про ґномів, – пирхнув Джанкарді. – Й про їхні банки.

– Намагатимемося. І якщо ми вже про це…

– Слухаю тебе уважно.

– Маю витрати, Мольнаре. А якщо зніму щось із рахунків у Вівальді, знову хтось може втопитися, тож…

– Йеннефер, – перебив ґном, – ти маєш у мене необмежений кредит. Погром у Венґерберзі був дуже давно. Може, ти забула, але я не забуду ніколи. Ніхто з родини Джанкарді не забуде. Скільки тобі треба?

– Тисячу п’ятсот темерійських оренів, переказом на філіал Джанкарді в Елландері, на рахунок храму Мелітеле.

– Зроблено. Хороший переказ, гроші для храмів не оподатковуються. Що ще?

– Скільки коштує річна оплата в школі в Аретузі?

Цірі нашорошила вуха.

– Тисяча двісті новіградських крон, – сказав Джанкарді. – Для нової адептки – ще й сплата зарахування у школу, десь біля двохсот.

– Подорожчало, зараза.

– Усе подорожчало. Адепткам не жаліють нічого, живуть в Аретузі наче принцеси. А з них половина міста живе: кравці, шевці, цукерниці, постачальники…

– Знаю. Сплати дві тисячі на рахунок школи. Анонімно. Із зазначенням, що йдеться про зарахування до школи й завдаток на оплату… За одну адептку.

Ґном відклав перо, глянув на Цірі, посміхнувся із розумінням. Цірі, вдаючи, що гортає книгу, слухала уважно.

– Це все, Йеннефер?

– Ще триста новіградських крон для мене, готівкою. Для з’їзду на Танедді я потребуватиму принаймні три сукні.

– Навіщо тобі готівка? Я тобі банківський чек дам. На п’ятсот. Ціни імпортованих тканин також холерно зросли, а ти ж не одягаєшся у вовну й льон. А якщо ти чогось потребуєш, для себе чи для майбутньої адептки школи в Аретузі, мої лавки й склади – відчинені.

– Дякую. На який відсоток ми домовимося?

– Відсоток, – ґном підвів голову, – ти заплатила родині Джанкарді авансом, Йеннефер. Під час погрому у Венґерберзі. Не будемо вже про те говорити.

– Я таких боргів не люблю, Мольнаре.

– Як і я. Але я – купець, ґном справи. Я знаю, що таке зобов’язання. Знаю його вартість. Повторюю, не будемо ми про те говорити. Справи, про які ти просила, можеш вважати залагодженими. Справу, про яку ти не просила, – також.

Йеннефер підвела брів.

– Один близький тобі відьмак, – захихотів Джанкарді, – нещодавно відвідав місто Доріан. Доповіли мені, що він заборгував там лихварю сто крон. Лихвар працює на мене. Я скасую той борг, Йеннефер.

Чародійка глянула на Цірі, сильно скривила губи.

– Мольнаре, – сказала холодно, – не пхай пальців у ті двері, бо в них завіси попсувалися. Сумніваюся, щоб він усе ще вважав мене близькою, а якщо довідається про скасування боргу, то зненавидить мене повністю. Ти ж його знаєш, він має заскок на гонорі. Давно він був у Доріані?

– Якихось днів десять тому. Потім бачили його в Малій Балці. Звідти, як мені доповідали, поїхав він у Гірундум, бо мав доручення від тамтешніх фермерів. Як завжди, якась потвора для убивства…

– А за вбивство, як завжди, заплатять йому гроші, – голос Йеннефер трохи змінився. – Яких, як завжди, ледь вистачить на сплату лікування, якщо потвора його зачепить. Як завжди. Якщо ти й справді хочеш щось для мене зробити, Мольнаре, то підключися до цього. Сконтакутй з фермерами із Гірундума й підвищи нагороду. Так, аби він мав за що жити.

– Як завжди, – пирхнув Джанкарді. – А якщо він нарешті про це довідається?

Йеннефер глипнула на Цірі, яка приглядалася і прислухалася, навіть не намагаючись удавати зацікавленість «Psyhologus».

– А від кого, – процідила вона, – він мав би про те довідатися?

Цірі відвела