Читати книгу - "Відьмак. Час погорди"

погляд. Ґном посміхнувся зі значенням, погладив бороду.

– Перш ніж подасися на Танедд, виберешся до Гірундуму? Випадково, зрозуміло?

– Ні, – чародійка відвернулася. – Не виберуся. Змінимо тему, Мольнаре.

Джанкарді знову погладив бороду, глянув на Цірі. Цірі опустила голову, закашлялася і закрутилася на стільці.

– Слушно, – підтвердив. – Час змінити тему. Але твоя підопічна, схоже, нудиться за книжкою… і нашою розмовою. А те, про що я зараз хотів би із тобою порозмовляти, знудить її ще більше, як я підозрюю… Долі світу, долі ґномів цього світу, долі їхніх банків – яка ж це нудна тема для молодих дівчат, майбутніх студенток Аретузи… Випусти її трохи з-під крил, Йеннефер. Нехай пройдеться містом…

– Ой, так! – крикнула Цірі.

Чародійка обурилася і відкрила рота, аби запротестувати, але раптом змінила намір. Цірі не була впевненою, але їй здалося, що вплив на те мало незначне підморгування, що супроводжувало пропозицію банкіра.

– Нехай-но собі дівчина подивиться на чарівні красоти старовинного міста Горс Велен, – додав Джанкарді, широко посміхаючись. – Потрібно їй трохи свободи перед… Аретузою. А ми тут собі ще погомонимо про певні справи… гмм… особисті. Ні, я не пропоную, аби дівча ходило самотнє, хоча це й безпечне місто. Дам їй товариша й опікуна. Одного з моїх молодших клерків…

– Вибач, Мольнаре, – Йеннефер не відповіла на посмішку. – Але мені не здається, що в теперішні часи, навіть у такому безпечному місті, товариство ґнома…

– Мені б і в голову таке не прийшло, – обурився Джанкарді, – щоб це був ґном. Клерк, про якого я кажу, є сином шанованого купця, людини, так би мовити, на всю губу. А ти вважала, що я наймаю сюди тільки ґномів? Гей, Вільфлі! Поклич мені сюди Фабіо, швиденько!

– Цірі, – чародійка підійшла до неї, легенько нахилилася, – тільки без усіляких дурощів, щоб мені не було соромно. Й тримай перед клерком язика за зубами, розумієш? Пообіцяй мені, що зважатимеш на вчинки й слова. Не кивай. Обіцянки дають у повний голос.

– Я обіцяю, пані Йеннефер.

– Слідкуй інколи ще й за сонцем. У полудень повернешся. Пунктуально. А якщо… Ні, не думаю, щоб тебе хтось упізнав. Але якщо ти побачиш, що хтось занадто приглядається до тебе…

Чародійка сягнула до кишеньки, дістала невеличкий, позначений рунами хризопраз, відшліфований у формі клепсидри.

– Сховай його в капшук. Не загуби. У разі потреби… Закляття пам’ятаєш? Тільки обережно, активація дає сильне відлуння, а амулет, як почне діяти, висилає хвилі. Якщо поблизу буде хтось чутливий до магії, ти відкриєшся замість того, щоб замаскуватися. Ага, ось тобі ще… Якщо ти захочеш щось собі купити.

– Дякую, пані Йеннефер, – Цірі поклала амулет і монети до капшука, із цікавістю глянула на хлопця, який забіг до кабінету. Хлопець був веснянкуватий, хвилясте каштанове волосся падало йому на високий комірець сірої уніформи клерка.

– Фабіо Сахс, – представив його Джанкарді. Хлопець ґречно вклонився.

– Фабіо, це пані Йеннефер, наш достославний гість і шанована клієнтка. А ця панна – її вихованка, вона має бажання провідати місто. Станеш її супроводжувати, послужиш провідником й опікуном.

Хлопець уклонився знову, на цього разу – явно до Цірі.

– Цірі, – сказала холодно Йеннефер. – Устань, прошу.

Вона встала, трохи здивована, бо розумілася у звичаї настільки, щоб знати, що той такого не вимагає. І відразу зрозуміла. Клерк, щоправда, виглядав її ровесником, але був на голову від неї нижчим.

– Мольнаре, – сказала чародійка. – Хто ким має опікуватися? Ти не міг би делегувати на те завдання когось із трошки значнішими габаритами?

Хлопець почервонів і запитливо глянув на принципала. Джанкарді кивнув, дозволяючи. Клерк знову вклонився.

– Вельможна пані, – випалив він плавно й без ніяковості. – Може, я і не завеликий, але на мене можна покластися. Я добре знаю місто, передмістя й усі околиці. Буду опікуватися цією панною, найкраще як умію. А коли я, Фабіо Сахс Молодший, син Фабіо Сахса, роблю так, як умію краще, то… То жоден велетень мені не дорівнюватиме.

Йеннефер дивилася на нього хвилинку, а потім повернулася до банкіра.

– Дякую, Мольнаре, – сказала. – Ти вмієш підбирати працівників. Будеш у майбутньому тішитися своїм молодшим клерком. Воістину, добра порода дзвенить, коли по ній ударити. Цірі, із повною довірою ввіряю тебе під опіку Фабіо, сину Фабіо, бо ж то є чоловік поважний і гідний довіри.

Хлопець почервонів аж до коренів каштанового волосся. Цірі відчула, що також зарум’янилася.

– Фабіо, – ґном відкрив шкатулку, попорпався у її брязкітливому вмісті. – На тобі півнобеля і три… Й два п’ятаки. На випадок, якщо панна матиме якісь бажання. Якщо не матиме – принесеш назад. Ну, можете йти.

– У полудень, Цірі, – нагадала Йеннефер. – Ні хвилиною пізніше.

– Пам’ятаю, пам’ятаю.

– Мене звуть Фабіо, – сказав хлопець, щойно вони збігли сходами й вийшли на залюднену вулицю. – А тебе ж звуть Цірі, так?

– Так.

– На що хочеш подивитися у Горс Велені, Цірі? Головну вулицю? Завулок Сріблярів? Морський порт? А може, ринок і ярмарок?

– Усе.

– Гмм… – задумався хлопець. – Ми маємо час лише до полудня… Найкраще буде, якщо ми підемо на ринок. Нині торговий день, там можна буде побачити багацько цікавих речей! А спершу давай зійдемо на мур, з якого видно всю Затоку й славетний острів Танедд. Як тобі?

– Ходімо.

Вулицею з туркотінням котилися вози, чалапали коні та воли, бондарі котили діжки, всюди панували галас і поспіх. Цірі була трохи приголомшена рухом і розгардіяшем – незручно зіступила з дерев’яного тротуару й по кісточки занурилася у грязюку й гній. Фабіо хотів узяти її під руку, але вона вирвалася.

– Я сама вмію ходити!

– Гмм… Ну так. Тоді ходімо. Тут, де ми є, – головна вулиця міста. Зветься вона Кардо й поєднує обидві брами, Головну й Морську. Туди он, оночки, шлях до ратуші. Бачиш ту вежу із золотим півником? То, власне, ратуша. А там, де висить отой кольоровий щит, там корчма «Під Розстібнутим Корсетом». Але туди… гм… туди ми не підемо. Підемо он туди, скоротимо собі дорогу через рибний базар, що на вулиці Окружній.

Вони звернули в провулок і вийшли прямо на плацик, стиснутий стінами будинків. Плацик було заповнено ятками, діжками й діжами, з яких бив сильний рибний запах. Тривала жвава й галаслива торгівля, торговки й покупці намагалися перекричати чайок, що крутилися вгорі. Під муром сиділи коти, удаючи, що риба їх цікавить найменшою мірою.

– Твоя пані, – сказав раптом Фабіо, лавіруючи поміж ятками, – дуже сувора.