Читати книгу - "Сімейні узи, Кларис Ліспектор"

такими словами він звітуватиме перед пресою. Жила вона на верхівці дерева зі своєю маленькою наложницею, у теплих диких зарослях, що огортали плоди, майже нестерпно солодкі на смак. Ще й була вагітна.

Отже, там вона стояла, найменша жінка у світі. На якусь мить у дзижчанні спеки здалося, ніби француз несподівано дійшов висновку. Напевне (і це не тому, що збожеволів), істина полягала в тому, що душа насправді не розчинялася й не втрачала меж. Тут дослідник відчув нагальну потребу впорядкувати все, а також потребу дати назву тому, що він тут побачив. Тож чоловік дав їй прізвисько Маленька Квітка. І, аби мати можливість прилаштувати її до вже наявних реалій, незабаром почав збирати відомості про неї.

Їх расу потроху винищували. Кілька представників цього виду розбрелися, чи ж не через приховані небезпеки, що їх приховувала в собі Африка. Якщо не брати до ваги хвороб, зараженої води, жалюгідної їжі і тварин, які чатували в хащах, загрозу для нечисленних Лікуваласів становили дикі банту; небезпека, що чатувала на них у тихому повітрі на світанні. Банту розставляли на них сітки, так само, як вони це робили з мавпами. І їли їх. Так і є: вони ловили їх у сітки й пожирали. Невеличка раса людей, яка відступала й відступала і врешті опинилася в серці Африки, де дослідникові пощастило знайти це плем’я. Зі стратегічних міркувань вони мешкали на найвищих деревах. Жінки спускалися звідти, аби приготувати кукурудзу, подрібнити маніоки й зібрати овочів; а чоловіки — для полювання. Коли народжувалася дитина, свобода давалася їй майже від найпершої хвильки появи на світ. Часто траплялося так, що недовго доводилося дитині насолоджуватися цією свободою поміж хижих тварин. Але правдою було те, що насамкінець їй не доводилося шкодувати, що за коротке життя так багато часу було присвячено роботі. Бо навіть мова, якій навчалося немовля, була короткою і простою, вміщаючи в собі лише суть. Лікувалуси рідко вживали назви, позначали речі жестами й наслідуванням звуків тварин. У них був барабан, що свідчив про релігійний розвиток. Поки танцювали під його звуки, на сторожі тримали невеличку сокиру на випадок банту, які завжди приходили хтозна звідки.

Отже, такою й побачив її дослідник: вона стояла в повний зріст, найменша людська істота, яка жила на світі. Його серце пришвидшено калатало, навіть смарагд не був таким рідкісним, як вона. Навіть учення мудреців Індії не були такими рідкісними. Навіть найбагатший чоловік ніколи не кидав погляду на такий незвичайний дарунок долі. Тут стояла жінка, яка навряд чи могла уявити собі ласощі в найпрекраснішому зі сновидінь. Саме тоді дослідник сказав, дещо сором’язливо, з найделікатнішими почуттями, про існування яких його дружина навряд чи здогадувалась:

— Ти Маленька Квітка.

Цієї миті Маленька Квітка почухалася там, куди звичайній людині не вдалося б дотягнутися. Дослідник, немов отримуючи найвищу нагороду за цнотливість, про яку чоловік у своїх ідеалістичних пориваннях може лише мріяти, з виразом набутої досвідом поваги відвів погляд.

Світлину Маленької Квітки було надруковано в кольоровому виданні недільних газет, вона стояла в увесь свій зріст. Жінка була загорнута в тканину, з-під якої виразно випинався живіт. Приплюснутий ніс, чорне обличчя, глибокі очі, перетинчасті кінцівки. Подібна до собачки.

Цієї неділі в одній квартирі одна жінка, розгорнувши газету й побачивши портрет Маленької Квітки, не захотіла бачити його більше ні секунди, бо «вона навіює на мене смуток».

В іншій квартирі одна сеньйора відчула таку неймовірну ніжність до малесенької африканської жінки, — краще запобігати, ніж лікувати,  — що не могла більше думати про те, аби залишити Маленьку Квітку саму, коли був хтось, хто відчував стільки ніжності до неї. Хтозна, з яких потаємних глибин любові народжується така прив’язаність. Сеньйора провела день неспокійно, її мучило почуття туги. Річ у тому, що зараз була весна, у повітрі була розлита благодатна насолода.

В іншому будинку дівчинка п’яти років, подивившись на портрет і послухавши коментарі, злякалась. У цьому будинку, де так багато дорослих, дівчинка досі була найменшою з-поміж людських істот. І попри те, що цей будинок був для неї джерелом найніжніших пестощів, він також був і джерелом первинного страху тиранічної любові. Існування Маленької Квітки змусило дівчинку відчути... — з неясністю, що лише через багато-багато років і з абсолютно інших причин сформується в конкретну думку, — завдяки першим паросткам мудрості змусило відчути, що «нещастя не має меж».

В іншому будинку, серед буяння весни, наречена промовила в екстазі відданості:

— Мамо, подивись на її портретик, яка бідося! Поглянь-но лише, яка ж вона сумненька!

— Тим не менше, — сказала мати наполегливо й гордо, хоч і визнаючи поразку, — тим не менше, це тваринний сум, не людський.

— О, мамо! — пригнічено сказала дівчина.

В іншому будинку мудрому хлопчикові спала до голови мудра думка:

— Мамо, а що як покласти цю маленьку африканську жіночку в ліжко до Паулінью, доки він спить? Ото він злякається, коли прокинеться, га! Ото він кричатиме, побачивши, що вона сидить у нього на ліжку! А потім ми б із нею гралися! Ми б зробили з неї іграшку для нас двох, ага!

Тієї миті його мати накручувала волосся перед люстерком у ванній, і їй згадалося те, що розповідала кухарка про своє життя в сирітському притулку. У них не було ляльок, а думки про материнство вже тривожили серця маленьких дівчаток-сиріт. Дівчата приховали від черниці смерть однієї дівчинки. Вони тримали її тіло в шафі, а коли черниця виходила, діставали й гралися з мертвою дівчинкою, купали її й готували їй лялькову їжу, карали лише для того, щоби мати змогу її потім цілувати й заспокоювати. Тоді його мати раптом прийшла до тями у ванній, у своїх задумливо опущених руках тримала прикраси для волосся. І подумала вона про безжальну потребу любити. Подумала про жорстокість нашого бажання бути щасливими. Про безсердечність, із якою нам хочеться гратися. І про мільйони разів, коли люди вбивали заради любові. Потім вона поглянула на мудрого сина, який зараз здавався їй небезпечним незнайомцем. І відчула страх через власну душу, яка (радше, вона, ніж її тіло) породила оту істоту, здатну жити й бути щасливою. Так вона уважно дивилася з недоречною гордістю на хлопчика, у якого вже бракувало двох передніх зубів: приклад еволюції, того, що ставало еволюцією; на його зуби, що випадали, аби в майбутньому йому було б зручніше кусати. «Куплю йому новий костюм», — подумала вона, дивлячись на сина, заглибленого у думки. Жінка вперто впхнула беззубого малого в красивий одяг і наполегливо спробувала причепурити його,