Читати книгу - "Дракула"

– з тої чи іншої причини – був надзвичайно збентежений і знервований. Я мушу знайти безперечний доказ. Одне мене втішає: якщо мене справді приніс сюди і роздягнув граф, то напевне йому довелося поспішати, бо вміст моїх кишень залишився незайманим. Переконаний, що він не потерпів би своєї нездатності проникнути у стенографічну таємницю мого щоденника і взяв би його з собою або ж знищив. Я окинув поглядом кімнату; раніше вона була для мене місцем, сповненим жахів, але наразі вона видається мені ледь не безпечною схованкою, бо немає нічого жахливішого за тих страхітливих жінок, котрі збиралися – і збираються – напитися моєї крові.

18 травня. Я ходив униз, щоб знову поглянути на ту кімнату при світлі дня, бо мав знати правду. Підійшовши до дверей нагорі сходового маршу, я виявив, що вони замкнені. Їх з такою силою хтось загнав у одвірок, що в одному місці деревина тріснула. Через тріщину я побачив, що засувом не скористалися, а просто загвинтили двері зсередини. Боюсь, що це був не сон і що мені доведеться планувати свої дії, виходячи саме з такого припущення.

19 травня. Певна річ, я потрапив у тенета. Вчора ввечері граф якомога улесливішим тоном попросив мене написати три листи: один – про те, що я майже завершив роботу і через кілька днів збираюся вирушити додому, другий – що я від’їжджаю наступного ранку з часу написання листа, а третій – про те, що я вже покинув замок і прибув до Бистриці. Я, може, і запротестував би, але відчув, що в теперішньому становищі відверта сварка з графом була б безумством, оскільки я повністю перебував під його владою; тому відмовитися означало б викликати у нього підозри і лють. Він зрозумів би, що мені відомо надто багато і що мене не можна залишати живим, бо моє подальше існування стане для нього небезпечним. Єдиний мій шанс полягає у затягуванні часу і очікуванні слушної нагоди. Може, трапиться щось таке, що дасть мені змогу втекти. У погляді графа я помітив ознаки того гніву, із яким він віджбурнув від себе пишноволосу красуню. Граф пояснив мені, що поштові карети ходять рідко і нерегулярно, тому, написавши відразу три листи, я забезпечу душевний спокій моїх друзів; він з такою невідпорною переконливістю запевнив мене у своїй здатності відкликати останні листи, які до належного часу затримають у Бистриці у разі, коли мені доведеться продовжити своє перебування тут, що моя незгода означала б появу у нього нових підозр. Тому я зробив вигляд, що погоджуюся з його аргументами, і спитав, які дати слід проставити на листах. Граф якусь мить підраховував, а потім відповів:

– Перший слід датувати дванадцятим червня, другий – дев’ятнадцятим червня, а третій – двадцять дев’ятим червня.

Ось тепер я знаю, скільки мені лишилося жити. Допоможи мені, Боже!

28 травня. З’явився шанс втекти або принаймні надіслати звістку додому. До замку приїхала ватага ромів і стала табором у дворі. Роми – це цигани; у мене є про них нотатки. Вони мешкають у цій країні, хоча мають родичів в усіх інших частинах світу. Тисячі їх живуть в Угорщині й Трансільванії, перебуваючи майже за межами закону. Як правило, цигани приєднуються до якогось визначного шляхтича чи магната і називають себе його прізвищем. Вони нічого не бояться, не вірять ні в якого Бога – лише у забобони, і розмовляють своїми діалектами ромської мови.

Я напишу листи додому і спробую умовити циган відвезти їх на пошту. Щоб розпочати знайомство, я вже намагався заговорити з ними через вікно. Вони ж знімали свої капелюхи, шанобливо вклонялися мені і робили якісь численні знаки, які я, однак, здатен був зрозуміти не більше, ніж мову, якою вони говорили…

Листи я таки написав. Міні – стенографічно, а доктора Хокінса просто попросив зв’язатися з нею. Їй я пояснив своє становище, але не згадуючи при цьому тих жахів, які я сам можу лише припускати. Якби я відкрив їй свою душу, то це шокувало б її і до смерті налякало. Якщо листи не дійдуть, то, принаймні, граф все одно не дізнається про мою таємницю чи про міру моєї обізнаності…

Я передав листи, викинувши їх через ґрати мого вікна разом із золотою монетою і зробивши все можливе, щоб знаками спонукати циган відправити їх поштою. Чоловік, котрий підняв листи, притиснув їх до серця, чемно вклонився, а потім поклав до свого кашкета. Це було все, що я міг зробити. Я крадькома повернувся до кабінету і почав читати. Граф не з’являвся, тож я писав у щоденнику саме тут…

Але ось прийшов граф. Він усівся поруч і, розгортаючи два листи, мовив спокійнісіньким голосом:

– Ці листи дали мені цигани, і я, хоча й не знаючи, від кого вони, не міг їх не взяти. Ага! – цієї миті граф, мабуть, почав їх читати, – один від вас до мого друга Пітера Хокінса; другий (тут він помітив незнайомі знаки, і обличчя його спохмурніло, очі спалахнули лиховісним вогнем) – це просто неймовірна гидота, наруга над дружніми почуттями і гостинністю! Цей лист не має підпису. От і добре! Отже, нам він ні до чого.

Він підніс листа і конверта до лампи і холоднокровно тримав у її полум’ї, доки воно не поглинуло їх. А потім продовжив:

– Що стосується листа до Хокінса, то я, безперечно, перешлю його, оскільки це ваш лист. Ваші листи для мене – святе. Вибачте, друже мій, що через необізнаність я зламав печать. Може, ви знову запечатаєте його?

Граф подав мені листа, а потім, чемно вклонившись, – і нового конверта. Мені нічого не лишалося робити, як мовчки написати адресу, запечатати листа і віддати його назад. Коли граф вийшов із кімнати, я почув, як у дверях тихенько повернувся ключ. За хвилину я підійшов до дверей і з’ясував, що їх замкнуто.

Коли за годину чи дві граф зайшов до кімнати, то його прихід розбудив мене, бо я заснув на дивані. Поводився мій хазяїн чемно, голос його звучав підбадьорливо; побачивши, що я тільки-но прокинувся, сказав:

– Ага, значить, ви, друже мій, втомилися? Тоді йдіть і лягайте в ліжко. Там ви добре відпочинете, це точно. Мабуть, сьогодні ввечері я не матиму можливості зробити собі приємність поговорити з вами, бо на мене чекають численні справи; а ви, прошу вас, лягайте спати.

Я пройшов до своєї кімнати, влігся й заснув, і, як це не дивно, цілу ніч мені нічого не снилося. Мабуть, то на мене