Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

купували. Навчання аж так сильно не приваблювало мене, я не мав амбіцій — ні тоді, ні згодом, а тепер — поготів.

Ретельність, з якою я виконував домашні завдання, мої батьки сприймали за зацікавлення. Добрі оцінки я отримував, бо навчання не складало для мене великих труднощів. Якби мене запитали, нащо я ходжу до школи, я відповів би, що мене віддали туди — так само, як перед тим до садочка. Батьки працювали, моїм обов’язком було вчитися.

Першого вересня, коли ми лаштувалися добути шкільне приладдя, з його ранця вигулькнула стара знайома. Він приносив у ній сік або чай. На першій перерві мій друг випивав його, а на другій переливав туди в їдальні молоко.

В шостому класі все раптом змінилося, змінилися ми, і в його новому, вдвічі просторішому портфелі символу нашого першого знайомства не було. Коли нам хотілося пити, а ще дужче з бажання почуватися дорослими, якими ми невідворотно ставали, ми вирушали до поближньої забігайлівки, де в півсутінках затіненого деревами першого поверху потягували коктейль, а згодом, у старших класах, — легкі алкогольні напої.

«Продаж алкогольних напоїв особам у нетверезому стані і неповнолітнім ЗАБОРОНЕНО». Як зараз пригадую той бар... Він складався з продовгуватого, призначеного для відвідувачів, і ще одного, компактнішого приміщення, відгородженого щільною завісою китиць. За тими китицями, що звисали до підлоги, створюючи, досить було порухати, характерний шелест, наче бралися щось розповісти, мені відкрилась дорослість. Між мною і юною жінкою за стійкою існував потаємний зв’язок.

В чотирнадцять секс п’янить дужче за будь-який аперитив. Наостанок ми з другом упадали за однокласницею — з тих дівчат, які, непримітні ні в десять, ні в дванадцять, у шістнадцять спалахують сліпучою квіткою.

Змагання за її увагу було поставлено на міцну основу домовленостей, яких не порушував ні він, ні я. Ми запрошували її на морозиво, по черзі носили ранець і дарували жоржини, її улюблені квіти. Вона ставилася до нас з однаковою прихильністю — він мав вдачу, якою не міг би похвалитися я, а в мені було щось, чого не мав він.

Ми пропадали в щойно побудованому, наче спеціально для нас, кінотеатрі, кружляли на каруселі, цитуючи любовну лірику і простягаючи руки, щоб з’єднатися над землею, над буйною зеленню, яка знову такою вже ніколи не буде.

Під впливом чи то великих поетів, чи нашої закоханості, чи весняної зелені, а радше за все — того і того, я написав кілька строф, щирих і неоковирних, що залишились єдиними в моєму житті поетичними спробами. Якби я показав їх моєму другові, він назвав би мене поетом. Можливо, якби я наважився подарувати їх їй, якій вони були присвячені, все пішло би інакше. Від мрій, що окрилювали нас, нам перехоп­лювало подих.

Ми протанцювали до самого світанку — останні години в мурах, в яких ми провели збіса років. В’язень звикає до тюрми — я не хочу сказати, що все було аж настільки погано, проте школа не могла бути інакшою, ніж суспільство, в якому ми виростали. Кузня, лише метал, який там кувався, — людина.

День після катастрофи нічим не відрізнявся від попередніх, а ми почувалися, наче нас висаджено на незнаній планеті, і хоча школа була позаду, а трохи далі вулицею під затінком високих каштанів бар, повернення не було. Наше місто тримало нас міцними нитками, і я не знаю, чи ми змогли б покинути його за власним бажанням.

Ми зустрілися після армії. Вслід за моїм другом я подався на той самий факультет, що й він. Я отримав пунктом більше, ніж необхідно, тоді як мій друг рівно стільки ж недобрав. Можливо, наші шляхи назавжди розійшлися б, якби не «Геннессі», який забезпечив йому прохідний бал. Він коштував шалених грошей, яких не мав ні він, ні його батьки, такі самі звичайні трудяги, як мої. Він був вісником світу, доступного хіба що в книжках з осудливими анотаціями.

Побачення з дівчиною, в яку ми були закохані, відбувалися рідше і рідше, доки одного дня вона назвала нас своїми братами. До якої міри наївною може бути людина, яка кохає! Вона ладна хапатися за найнікчемнішу соломинку, відмовляючись бачити очевидне, наче таким чином його можна скасувати. Я скидався на божевільного. Кохання — необорна сила.

Запрошення на весілля було виконане тим самим почерком, який я колись цілував потай від мого друга, мовби слова і речення були її вустами. Я ладний був виконати будь-яке її прохання, проте що я, який палко кохав її, міг відповісти, коли вона запропонувала нам стати дружбами? Думки не слухалися, в голові гуло, а до горла підкочувався клубок.

Згодом, коли все відійшло, однак не любов, я радів її щас­тю. Мене гріло його тепло, мов промінь, що проникав крізь густий палист. Воно було смужкою світла в кінці нескінченного тунелю, яким я нестямно увесь той час біг. Тієї миті я її по-справжньому, не як хлопчак, покохав.

Ми не витримали випробування, обернувшись до неї спиною, коли вона нас найбільше потребувала. Ми замкнулися, наче діти, у власній образі. Ще й зараз я не можу говорити про ті дні без схвильованості. Яких лише порухів я не зазнав! Думки снувалися гарячково і хаотично. Почуття розшарпували і спалювали мене. Речення, ще не сформувавшись, розпадалися. Я хотів щось сказати, але не було що, хотів з кимось поділитися, але не було з ким. Мій стан нагадував хронічну недугу, що зненацька загострилася. Ми заприсяглися ніколи, з жодною жінкою, хай які почуття до неї нас переповнювали б, не одружуватися. Та й чи міг би я почувати подібне ще до когось, крім неї? Як мало виглядати моє життя, в мене не було найменшого уявлення.

Я страждав і ладний був на найбезглуздіші речі. Рано чи пізно вона неминуче надасть комусь із нас перевагу — гадав я в невимовному засліпленні, не припускаючи, що може з’явитися хтось поза нами. В світі, в якому я перебував, наче в мутному тумані, існували лише вона, мій друг і я.

Якби не мій приятель, я вилетів би з інституту. Я й сам не сказав би, де мене носило і що зі мною діялося; я жив у маренні, наче в гарячці; не знаю, скільки так тривало, лише якоїсь миті несподівано для себе самого я повернувся до звичного життя. Я знову слухав лекції, виконував практичні, писав контрольні, спілкувався з однокурсниками, тримався за поручень трамвайних дверей, що не змогли закритися, а вітер хльоскав по мені, наче заповзявшись вернути до тями.

Інститутські будні відвертали від невтішних думок, а безкоштовна освіта для мене, який вийшов