Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

кам’яних джунглів беззаконня. Достатньо зазначити, що навіть злочинці боялися потикатися на ці вулички. Нога Варти ніколи сюди не ступала. 

А зараз випадково ступила — хоч і не дуже певною ходою. Важка ніч давалася взнаки, і довелося заспокоювати нерви. Нерви заспокоїлися вже так, що кожен із вартових покладався на своїх трьох товаришів, які мали підпирати його і вести вперед. 

Капітан Ваймз передав пляшку сержантові. 

— Тобі має… має… має бути… — він ненадовго замислився. —…соромно. Споживання алко… алкоголю у пир… сутності старішого… старшого за званням. 

Сержант спробував відповісти, але здобувся лише на сичання. 

— Приносимо… виносимо догану, — сказав капітан і налетів на стіну. Він гнівно втупився у цеглини. — Ця стіна здійснила на мене напад, — повідомив він. — Тю! Гадаєш, ти крута? Не на такого натрапила. Щоб ти знала, я офіг… офіцер на сторожі закону. І не треба нам жодних… жодних… жодних… — він раз чи два повільно кліпнув очима. — Сер’анте, чого нам не треба? 

— Проблем, сер? — підказав Колон. 

— Ні. Ні-ні. Нам не тра чогось іншого. Грець із ним. Все одно нам нічого такого не треба. 

У голові юрмилися якісь туманні видіння. Він бачив приміщення, повне злочинців. Людей, які брали його на глум. Які роками знущалися й насміхалися з нього самим лише фактом свого існування. А зараз вони лежали і стогнали. Він не дуже розумів, що їх спіткало, але стрепенулася якась майже забута частина його душі — юний, сповнений надій Ваймз у новому лискучому нагруднику, той Ваймз, який, здавалося, хтозна-коли потонув в алкоголі. 

— Може… Може… Мо’, я дещо скажу, сер’анте? 

— Сер? 

Усі м’яко відштовхнулися від ще однієї стіни і повільно рушили провулком, мов чотири краби, що зійшлися на тур вальсу. 

— Це місто. Місто. Місто, сер’анте. Місто — це… це… це… жінка, сер’анте. Ось. Жінка, сер’анте. Древня бита життям краля. Алеякщовнеївклепатися, сер’анте, вона… Ззатопитьузуби… 

— Жінка? — перепитав Колон. Він наморщив заюшене потом обличчя і зосередився. — Діаметр — вісім миль, сер. І річка. І багато цих… будинків і всякого такого, сер, — розважливо промовив він. 

— Атож. Атож. Атож, — Ваймз наставив на нього палець, який немилосердно трусився. — Я хіба казав, ніби це якась коротуха? Я таке казав? — він махнув пляшкою. Із шумовиння думок раптом виринула одна. — Ми їх взули! — палко промовив він, поки всі четверо плавно посунули назад до протилежної стіни. — Ми поставили їх на місце, правда? Дали такий урок, який вони нескоро… згадають. 

— Так, сер, — відповів сержант, але без особливого захвату. 

Він міркував про сексуальне життя свого шефа. 

Утім, Ваймз був у такому настрої, що не потребував співрозмовника. 

— Агов! — крикнув він у темний провулок. — Що, з’їли? Вдавіться зіллям, яке самі й зварили. Ось, маєте досхочу — можете закоркувати! — і він жбурнув у повітря спорожнілу пляшку. — Друга ночі! — на повне горло крикнув він. — І все гарааазд!!! 

Ця новина приголомшила багатьох осіб, які вже давно скрадалися за ними в темряві так непомітно, що ніхто їх навіть не помічав. Лише спантеличення утримувало їх від різких і гострих виявів цікавості. «Поза сумнівом, то Варта, — розмірковували ці особи. — У них шоломи і таке інше. Але чому вони прийшли у Затінки?» Їх споглядали з величезним зацікавленням. Вовча зграя могла б дивитися так на купку овець, які не лише вибігли на галявину, а ще й грайливо штурхаються й бекають. Звісно ж, усе має завершитися баранячим фаршем, але поки що цей вирок не виконують, бо споглядають. 

Морква підняв голову. Все розпливалося. 

— Де ми? — простогнав він. 

— Прямуємо додому, — сказав сержант. Він глянув на вивіску, поточену іржею та червою і поштрикану ножем. — І шлях наш лежить… Лежить… — Колон примружився. — Любчиковим провулком. 

— Любчиковий провулок — це не «додому», — пробелькотів Ноббі. — Не треба нам у Любчиковий провулок. Любчиковий провулок — це у Затінках. Злапають нас, якщо нипати Любчиковим провулком… 

Настала бентежна мить. Усвідомлення безжально проклало собі шлях, витверезивши усіх не гірше, ніж повноцінний нічний сон і кілька пінт міцної кави. Троє вартових, не змовляючись, скупчилися біля Моркви. 

— Капітане, що нам робити? — запитав Колон. 

— Гм. На допомогу можемо покликати, — невпевнено відповів той. 

— Тут? 

— І то правда. 

— Гадаю, зі Срібної вулиці ми повернули наліво, а мали — направо, — озвався Ноббі. Голос у нього тремтів. 

— Цієї помилки ми вже точно не повторимо, — промовив капітан. 

Він одразу пошкодував, що заговорив. Із темряви пролунали кроки, а десь ліворуч — хихотіння. 

— Ми повинні вишикуватися у каре, — сказав Ваймз. 

Кожен спробував сховатися за інших. 

— Агов! Що там таке? — запитав сержант Колон. 

— Де? 

— От знову. Ніби зашурхотіло щось шкіряне. 

Капітан Ваймз спробував не думати про каптури і тортури. 

Він знав, що існує багато богів. Кожне ремесло мало покровителя. 

У жебраків свій бог, у повій — богиня. І навіть убивці, напевно, комусь молилися. 

Чи міг хтось у цьому величезному пантеоні зглянутися на загнаних у глухий кут і загалом безневинних правоохоронців, які майже напевно от‑от мали загинути? 

«Мабуть, ні», — гірко подумав Ваймз. Для богів ці справи недостатньо круті. Іди пошукай бога-оборонця для якогось бідолахи, що намагається чесно виконувати свою роботу, за яку отримує жменьку доларів. Знайдеш такого, аякже. Боги шаленіють від спритних покидьків із амбітними планами на день — приміром, видлубати Рубінове Око із очниці Короля-Щипавки. Їх аж ніяк не цікавлять пересічні тюхтії, які щовечора тільки те й роблять, що безславно топчуть бруківку… 

— І знову щось зашурхотіло, але воно ніби якесь слизьке, — сказав Колон, який цінував точність. 

А потім пролунав звук… 

…який наводив на думку про вулкан. Чи про виверження гейзера. Хоч там як, але щось ревіло, немовби в кузнях Титанів… 

…але звук не міг дорівнятися до світла. Точніше, до спалаху біло-блакитної блискавиці з таких, що прошивають сітківку і випалюють відбиток аж на кістках всередині черепа. 

Звук і світло тривали цілу вічність, а потім враз зникли. 

Здійнялися пурпурові заграви, а далі, коли відновився слух, стало чутно якийсь тихий брязкіт. 

Вартові стояли, заклякнувши на місці. 

— Ну, що ж… — нарешті тихо озвався капітан. 

Знову запала мовчанка. 

— Сержанте, візьміть людей і розвідайте, будь ласка, — сказав Ваймз — тепер уже цілком виразно, карбуючи кожен звук. 

— Що розвідати, сер? — запитав той. 

Але до капітана вже дійшло, що, взявши людей зі собою, сержант залишить його тут самого. 

— Стривайте, я краще придумав, — твердо промовив він. — Підемо всі разом. 

І вони пішли всі разом. 

Їхні очі знову звикли до темряви, і стало видно, що попереду щось невиразно світиться червоним. 

Виявилося, що це стіна, яка швидко вистигає. Від неї, тихо постукуючи, відвалювалися шматочки спеченої цегли. 

Це було не найгірше. Найгірше було на стіні. 

Вони на це витріщилися. 

Вони довго на це витріщалися. 

До світанку лишилася година чи дві, і ні-хто навіть не говорив про те, щоб вибиратися звідси крізь темряву. Вони чекали біля стіни. Принаймні тут було тепло. 

Тепер вони вже намагалися не дивитися на це. 

Врешті-решт Колон тривожно потягнувся. 

— Вище носа, капітане. Могло вийти й на гірше. 

Ваймз допив іще одну пляшку. Це не подіяло. Тверезість може бути нездоланною. 

— Так, — сказав він. — Тут могли бути ми. 

Верховний