Читати книгу - "Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут"

Розділ 6

Микита виходить першим.

Дочекавшись, поки стихнуть його кроки, я швидко зістрибую з ліжка, загортаюся в халат і засовую ноги в пухнасті капці. Добре, що всі ці речі мирно чекали на своїх місцях і не довелося нічого шукати, бігаючи кімнатою топлес. Не те щоб я соромилася своїх грудей, але зараз явно не час їх демонструвати.
Заходжу в кухню. Микита вже там, хазяйновито розташувався на диванчику і стискає чашку в руках. Вона здається зовсім крихітною в його величезних долонях. От-от трісне.

А я уявляю, як ці долоні вночі ковзали по мені…

У горлі пересихає.

Оце фантазія! Я ж нічого не пам’ятаю.

Але від правди не втекти. Потужні плечі хлопця так і притягують погляд. А ще всі ці татуювання… На його м’язистому тілі вони виглядають як витвір мистецтва.

Микита сидить босоніж, склавши ноги «по-турецьки». Єдине, що він накинув — штани. Не можу втриматися, ковзаю поглядом по його оголеному торсу до самих кубиків преса.

Але він також дивиться на мене. Причому так нахабно, ніби знає, які грішні думки зараз снують у мене в голові.

Швидко відвертаюся до кавомашини.

— Бачу, чай ти собі вже зробив, — наголошую незадоволеним тоном.

— Ага. Бо помреш із голоду, поки дочекаєшся обіцяного сніданку.

Заплющую очі, щоб стримати емоції.

Голова гуде, а тут ще це. Мені б не завадило випити розсольчику… Але його вдома немає, тож обійдуся літром улюбленої кави.

Поки напій готується, я вмикаю тостер і відправляю туди два шматки хліба. Дістаю з холодильника шматок застиглого масла та ґрунтовно обвітрену сирну нарізку. Ставлю все перед Микитою.

— Ось твій сніданок. Їж.

— Це? — він із підозрою дивиться на сир. — Скільки йому років?

— Не отруїшся. Сир із віком стає тільки смачнішим.

Сама наливаю каву й сідаю з чашкою за стіл.

— Ні, ну справді, — Микита з гидливим виглядом підчіплює пальцем шматочок сиру. — Невже у вас більше нічого немає?

— Нічого. Я вдома не готую.

Роблю ковток і морщусь. Ну й гидота на смак зранку.

Славський бурчить собі під ніс щось несхвальне про феміністок, які зовсім зледащіли й навіть готувати нормально не хочуть, а сам старанно маже тост маслом. Скоса спостерігаю за ним. Так, милуюсь, і нічого не можу із цим зробити.

Але в голові блукають невеселі думки. Уся ця ситуація не вселяє довіри. Як змусити Микиту мовчати?

— Ви як, Діано Георгіївно? — відриває він мене від роздумів, і демонстративно затримує погляд на моїх грудях. — Чи, може, перейдімо на ти?

— Ще чого! — спохоплююся і швидко стискаю комір халата. Цей гад злегка розійшовся, поки я поралася. — Жодних «ти» між нами. Я за тебе старша.

— І що? — усміхається хлопець.

— А то! Я тобі не подружка, повеселились — і годі.

Допиваю решту кави та йду наливати нову порцію. Навіть улюблений напій зранку не приносить радості.

А Славський проводжає мене самовдоволеним поглядом.

Як же мене бісить, коли він так підіймає куточок своїх губ! Ця його усмішка — найсексуальніше й найобурливіше, що я бачила у своєму житті. Тому що низ живота знову наливається важкістю.

Подобається мені цей хлопець. Нічого не можу вдіяти. Відчувати собі не заборониш. Але думка, що він молодший, і нічого з наших стосунків не вийде путнього, так і сидить у голові.

Дівчата мають рацію. Годинник цокає. Час дітей народжувати, якщо я взагалі хочу колись стати матір’ю. Будь-які ЕКО та інше — не варіант. Тож треба шукати старшого мужика, готового до серйозних стосунків і сім’ї.

А ось зайвого часу на малолітку я не маю.

— Ви перебільшуєте, Діано Георгіївно. У нас не така велика різниця у віці. Ось вам скільки? — він хитро усміхається.

— Так, годі. Мій вік тебе не обходить. Я твоя начальниця.

— Це тимчасово, — Микита схиляє голову набік і без докорів сумління вивчає мене.

Та таким поглядом, ніби я перед ним гола стою.

— Немає нічого більш постійного, ніж те, що тимчасово, — заявляю повчальним тоном.

І схрещую руки на грудях.

Це дає мені хоч якусь видимість захисту від палкого погляду хлопця.

— Гаразд, дякую за сніданок, я піду, — Микита підводиться з місця.

Він такий високий, що мало не зачіпає головою мою новомодну люстру.

Вирішую провести його, щоб уже точно переконатися, що він пішов. Тому йду за ним.

А Микита дуже впевнено орієнтується в моїй квартирі.

Дивлюся на нього — і щоки горять. Адже я так і не вигадала, як змусити його мовчати. У голові — жодної слушної думки, лише істерика.

Ох, як же соромно. Напилася, затягла сюди дитину і влаштувала з нею розпусту. Добре, що йому вже є вісімнадцять, але як я могла? Просто жах.

Уже біля самих дверей Микита накидає на себе куртку й повертається до мене.

Я ж кусаю губи й ледве стримуюсь, щоб не почати кусати нігті.

— Та не було нічого між нами, — видає він раптово найсерйознішим тоном і дивиться мені просто у вічі.

Цієї миті він здається значно старшим, ніж є насправді.

Я на якийсь час втрачаю дар мови. Можу тільки здивовано плескати віями й ловити повітря губами.

Нарешті голос прорізається.

— А… а чому ти був голий у моєму ліжку? — обурено волаю.

— То ви мене роздягнули, — Микита знизує плечима.

Я стискаю пальцями скроні.

— Тобто?

— Ну, я вчора завів вас у квартиру, а ви вчепилися в мене, як кліщ. Зажадали, щоб я вас роздягнув. Мовляв, пальці не слухаються. А потім полізли мене роздягати. Я чесно намагався вас зупинити, — каже Микита, поки моє обличчя повільно витягується. — Але ви почали плакати. Що я жорстокий, знущаюся з бідолашної жінки й не даю себе помацати.

Зі стогоном ховаю обличчя в долонях.

Нічого собі я вчора дала перцю з маком. Ну так, що у тверезого в голові, то в п’яного на язиці. Тепер Микита точно знає, що я до нього небайдужа.

— Яка ганьба, — видихаю в долоні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍